Алі Татар-заде
як кажуть драматурги, в будь-якій трагедії є комедія і в комедії - трагедія, тільки не всі її бачать.
Приклад трагікомічної дізкомунікації - це некрологи кінця 70-х початку 80-х "остановилось сердце великого человека. С ним наша страна, партия, весь народ понесли невосполнимую утрату". Комізм полягав у тому, що "ще одна невосполнимая утрата" ставалась в пізньому СРСР ледь не щотижня. Таке не могло ДОВГО сприйматись трагічно - спочатку шок, потім скепсіс, нарешті гигикання і врешті решт - коли рахунок йшов вже на десятки - то гомеричний регіт.
Заставка ЦТ "Програма Время". - Здраствуйтє таваріщі (мужчіна з тенорком). - Здравствуйтє (жінка з зимнім голосом). - Таваріщі. Ви зараз будете сміятися, але нас вчергове постигла невимовна втрата.
Трагизм же полягав у тому, що автори некрологів - справді щиро співчували, і кожний рядочок в скупій пресі був написаний сльозми замість чорнил. Адже писали друзі, поплічники, а головне - ровесники, про яких вже завтра теж напишуть некролога. Їхній біль був від усього серця, проте те саме серце заважало їм бачити які вони жалюгідні, смішні, гротескні.
Коріння цього явища лежать у всій історії ХХ століття - ну, принаймні совітської частини планети ХХ ст.
Ще живі люди, які плакали від нестями, горя й розпачу, дізнавшися що сталін помер. Попитайте таких - і зрозумієте наскільки їм промили мізки, що потім вони по півжиття витратили лиш на те, щоби пом'якшити ефект, а не позбутись його повністю.
А ще недавно були такі ж, хто пам'ятає лєніна. Та що там - молодше покоління совку, яке вже вирасло а совок ще був - неодмінно пам'ятає своє власне, дитяче - а в когось і юнацьке! - захоплення леніним.
Автор ціх рядків особисто знає тих, хто в дитинстві сумнівався чи справді ленін какає і пукає,
а також жінок, хто у віці Джульєти гадали про себе:
"цікаво, як владімір ілліч дєлал ето з надєждою константіновною".
Цікаво - в сенсі, що це ідеальні люди, і все в них мало бути ідеально.
Тисячу разів повторене і сто разів почуте що хто-то ідеальний - не працює мимо.
Воно відкладається: в комфортньому середовищі - бездумно, в дискомфортному - з відкиданням, запереченням, а по суті засвоєнням зі знаком минус.
(ленін поганий, значіт гітлер хороший)
Індивидуально буває всіляке, геть всяке; але нас цікавлять масові явища.
Це породжує низку невидимих бомб, по яких ми ходимо і час від часу - а може і постійно - вибухаємо.
По-перше, ми не замислюємось, чому наші противники, а те й опоненти, так запекло виступають проти ідеології.
А вони так виступають не тому що вона смішна, або що "так вже було при совку", або "ми же не пхеньян".
Все це - як кажуть російскіє нємци - розпадається на три половини.
Зворотньою стороною медалі є, що більшість людей іще пам'ятає, що ця штука справді працює.
І насміхаються вони, як правило, не тому що смішно, а тому що страшно. Сміх - подолання страху. Сміх - можна передати і заразити самого того, від кого була загроза.
Тому стільки дебатів про гимн, про шаровари, про трипілля, про князів Києва.
По-друге, ми не замислюємось, що навколо нас тисячі рецидивів і реліктів. Ми їх не помічаємо без аналізу, і самоаналізу - воно здається природним як вітер.
У нас вболівають за Назви Партій та, ще частіше - за Прізвища Лідерів.
Ніхто не скаже про себе, що це атавизм совка; а разом з тим це - воно.
Більшість з вас ніколи не бачили і не мали у предках гвельфів та гібелінів, іосіфлян і нестяжателей, імяславцев та імяборцев, хариджитів та ісмаілітів; зате знають що таке комсомол, партія, піонерія. Отже не треба собі лестити - більшість українських громадян думають в логіці "партія - лідер - народ".
По-третє, українці оточені з трьох сторін (і більше - в багатовимірному просторі) своїми сусідами, які вже мутували далі:
уявіть собі, що є задвадцятилітні, які народилися і живуть при путлері та Лукашенці, є тридцятилітні, які скільки себе помнять - у них все вадімвадімч, або ляксандригорич, донедавна - туркменбаши, назарбай, карімов.
Це їхнє повітря, їхня англійська королева.