НАРИСИ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНИ КРІЗЬ ПОЛІТИЧНУ БІОГРАФІЮ
Витоки Конституційного судочинства сягають ледь не Античності, проблиснули в Середньовіччі, і утвердились у новий час: перший достовірний судовий прецедент у справі Холмса-Уолтона 1780 р. у північноамериканському штаті Нью-Джерсі: суд визнав закон штату невідповідним конституції штату. Конституційна юстиція розвивалась, сформувались три основні моделі спеціального правового захисту конституцій:
Американська - здійснення конституційного судочинства судами загальної юрисдикції, як правило верховними , інколи - судами всіх інстанцій.
Романо-германська (європейська) - правову охорону конституції здійснюють спеціальні органи конституційної юстиції, судові або ні — конституційні суди, ради тощо.
Мусульманська (традиційна) - здійснення конституційної юстиції вищими релігійними або традиційними органами (ради духовенства, вождів тощо). Закони, інші акти перевіряються на відповідність Конституції і шаріату.
В СРСР дотриманням Конституції влада не переймалась. Навпроти, до Гельсінки-1975 основною тезою правозахисного (дисидентського) руху було: дотримуйтесь Конституцї! Тож не переймалась влада і конституційною юстицією. В Перебудову були певні порухи, що обернулись пшиком. Незалежній Україні у цій царині радянської спадщини на щастя не лишилось (на відміну від судів загальної юрисдикції).
Конституційний Суд України (КСУ) започатковано невдовзі після відновлення Незалежності, за Європейською моделлю: 03.06.1992 Верховна Рада ухвалила Закон «Про Конституційний Суд України», 1 липня, 259 голосами, обрала Леоніда Юзькова Головою, а далі звичне тпру - навіть заступника та решту суддів обрати не змогли.
Відклали в довгий ящик аж … до прийняття Конституції-1996, яка той Суд передбачила, включно зі способом формування, й наділила його повноваженнями. Надмірними. І почав КСУ чудити й по досі (щоправда прибуксував – президент палицю в колесо устромив).
Конституційний Суд України почав діяти в 1997-му - 9 рішень. Перша справа 13.05.1997: офіційне тлумачення ряду статей Конституції та Цивільного процесуального кодексу щодо несумісності депутатського мандата. В 1998-му майже подвоїли: 17 рішень. Вже перше прийняте, від 26.02.1998, стало й першим безглуздим, за яке КСУ варто розігнати https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-98#Text
.
Високий Суд заборонив одночасне балотування за списком і в окрузі (п. 10 мотивувальної частини): рівне виборче право не забезпечується положенням ч.3 ст. 20 виборчого закону, яким кандидату, включеному до списку, надається більше правових можливостей бути обраним: крім балотування по багатомандатному загальнодержавному округу йому надається право одночасно бути кандидатом в одномандатному окрузі. Тобто одній і тій же особі Закон надає право одночасно виборювати мандат народного депутата України у двох виборчих округах.
Хоч стій, хоч падай, написав би учень: тримай пару і гуляй, а що з невігласами-суддями робити? А з їхнім рішенням обов’язковим до виконання? Обов’язковим і досі ….
Насправді, ж одночасне балотування за списком і в окрузі (дозволена в інших країнах зі змішаною виборчою системою), нічиєї рівності не порушує і більших «правових можливостей» нікому не надає. На початок виборів усі рівні, кожен, хто має пасивне виборче право (право обиратись), може висуватись за округом, за списком, за обома, або ніде. Відповідно, на день голосування, одні значаться у двох бюлетенях (за списком і округом), другі – в одному (за списком чи округом), треті (переважна більшість) – ніде. Але ж то не через різність прав, а через їх вільний власний вибір при однаковому праві.
Дотримана й рівність прав виборців: кожен голосує за один виборчий список і одного кандидата в одномандатному окрузі. Зрештою, виборці (і держава) зацікавлені щоб до парламенту пройшли найсильніші політики. Без штучних обмежень.
Анатолій Севастьянов, фаховий представник Верховної Ради у КСУ, організував аудієнцію із суддею-доповідачем у справі Павлом Євграфовим. Дружню і безрезультатну: суддя не слухав мене і в піввуха – не їх поля ягода.
03.12.1998 КСУ знову начудив, у справі про утворення фракцій у Верховній Раді https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v017p710-98#Text
. 13.05.1998, у другий день роботи, ВРУ ІІІ скликання прийняла постанову про внесення змін до Регламенту, за якою: "Депутатські фракції у Верховній Раді України утворюються виключно депутатами на основі політичних партій та блоків політичних партій, що подолали чотиривідсотковий бар'єр» https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/7-14#Text
.
Логічно, бо відображає волю виборців, які обрали до парламенту саме ці партії і ніякі інші. Навпроти, КСУ в п. 3 Мотивувальної частини рішення: «вбачає, що такі засади утворення фракцій у Верховній Раді України є обмеженням прав народних
депутатів України об'єднуватися у фракції і на інших засадах, а не
лише на основі політичних партій і виборчих блоків партій, списки
кандидатів у народні депутати України яких отримали не менше
чотирьох відсотків голосів виборців.»
КСУ став на позицію абсолютизації прав народних депутатів за рахунок ущемлення прав виборців. Продемонстрував і нерозуміння багатопартійної парламентарної демократії, за якої парламентські фракції є органічною ланкою ланцюжка: партія – кандидати – виборці – фракція, а не депутатським корпоративом (фракції, групи), утвореним вже в Раді на власний розсуд депутатів.
Принципово справа ясна та проступає персональна суперечність: два роки я був у фракції ПРП, яка бар’єру не здолала, а утворилась на підставі недолугого рішення КСУ. Суперечність уявна: в реальному житті керуюсь чинним законодавством, подобається воно мені чи ні. Що в ньому не подобається, намагаюсь міняти у законі, а не явочним порядком.
Оцінивши дивацтва КСУ, зваживши що колеги у Комітеті його законодавчим статусом щільно не займаються, вирішив придивитись до того уважніше. Про що далі.




-