Ганна Сінькова · Згадую як в увʼязненні перебирала слова підтримки і «підтримки».
Перших було мало.
Другі були смішні. Приблизно однакового змісту: «я звісно осуждака-відмежувака шаріяка-обіймака, то всьо провокація, але що дівочку посадили - то перебор, так ніззя, але я засуджую, отак ЗАСУДЖУЮ, бо не подумайте, я не того весь гараж своїми десятитомниками про атентати засрав, щоб тут зараз нариватися, ще не час, скоро вибори, великдень, день доярки… не час ще для такого, перевернути прапор - час, а інше - не час».
І я от не розуміла, люди, а нахіба ви себе так катуєте підтримкою цією? Ваша паніка ця, ніби в прикутого до колії… це ж боляче і вам, і мені, і оперу який після обшуку з цього почерпне катаракту хіба… та й історично то не варто уваги навіть тут приділеної.
А от перші. Як вже казала їх було менше. Памʼятаю усіх. Серед них була Ірина Фаріон. Безкомпромісно. Без обмовок. Без туги за дівочку з поламаним життям. З розумінням того що відбувалося і що робилося. І так у всьому.
А потім Ірина Дмитрівна не те щоб натерпілась від мене (я в надокучанні навряд найвидатніша), але зіштовхувалася зі мною в лютих срачах. Тепер мені за них страшенно соромно. Та й тоді було трохи соромно. Бо тоді, на відміну від більшості отих «других», вона ніколи не бідкалася в стилі «от я прям подвиг вчинила, криводушнула, сказала шо підтримую, лягла на амбразуру, злицемірила і все таке, бо я просто тебе пожаліла, ну надо було так, але зря, ЗРЯЯЯЯЯяяя».
Чому так? Гадаю тому, що її позиція була незмінна і непохитна, у всьому, до самодеструкції, до небезпечного, настільки, що хтось вирішив побороти її не словом, а зброєю…
Соромно за ті сварки. І прикро, що не спромоглася підтримати її так само переконливо в її важкі часи. Прикро, що казала багатьом, що захоплююсь її сміливістю… а їй за весь час — ні, не сказала. І це тепер невиправно…
І тепер тут є згадка про наші перепалки, але тут точно нема місця обмовкам про «я звісно не в усьому з нею згодна, але так ніззя». Бо вона особистість яка заслуговує не жалості попри щось, не ситуативного емпатичного. Вона цього ніколи не потребувала і чудово без цього обходилась. Вона заслуговує шани й поваги за те, що попри всі цькування трималася своєї позиції, міцно й непорушно, до останнього подиху…
Вічна памʼять…
Ганна Сінькова
Згадую як в увʼязненні перебирала слова підтримки і «підтримки».
Перших було мало.
Другі були смішні. Приблизно однакового змісту: «я звісно осуждака-відмежувака шаріяка-обіймака, то всьо провокація, але що дівочку посадили - то перебор, так ніззя, але я засуджую, отак ЗАСУДЖУЮ, бо не подумайте, я не того весь гараж своїми десятитомниками про атентати засрав, щоб тут зараз нариватися, ще не час, скоро вибори, великдень, день доярки… не час ще для такого, перевернути прапор - час, а інше - не час».
І я от не розуміла, люди, а нахіба ви себе так катуєте підтримкою цією? Ваша паніка ця, ніби в прикутого до колії… це ж боляче і вам, і мені, і оперу який після обшуку з цього почерпне катаракту хіба… та й історично то не варто уваги навіть тут приділеної.
А от перші. Як вже казала їх було менше. Памʼятаю усіх. Серед них була Ірина Фаріон. Безкомпромісно. Без обмовок. Без туги за дівочку з поламаним життям. З розумінням того що відбувалося і що робилося. І так у всьому.
А потім Ірина Дмитрівна не те щоб натерпілась від мене (я в надокучанні навряд найвидатніша), але зіштовхувалася зі мною в лютих срачах. Тепер мені за них страшенно соромно. Та й тоді було трохи соромно. Бо тоді, на відміну від більшості отих «других», вона ніколи не бідкалася в стилі «от я прям подвиг вчинила, криводушнула, сказала шо підтримую, лягла на амбразуру, злицемірила і все таке, бо я просто тебе пожаліла, ну надо було так, але зря, ЗРЯЯЯЯЯяяя».
Чому так? Гадаю тому, що її позиція була незмінна і непохитна, у всьому, до самодеструкції, до небезпечного, настільки, що хтось вирішив побороти її не словом, а зброєю…
Соромно за ті сварки. І прикро, що не спромоглася підтримати її так само переконливо в її важкі часи. Прикро, що казала багатьом, що захоплююсь її сміливістю… а їй за весь час — ні, не сказала. І це тепер невиправно…
І тепер тут є згадка про наші перепалки, але тут точно нема місця обмовкам про «я звісно не в усьому з нею згодна, але так ніззя». Бо вона особистість яка заслуговує не жалості попри щось, не ситуативного емпатичного. Вона цього ніколи не потребувала і чудово без цього обходилась. Вона заслуговує шани й поваги за те, що попри всі цькування трималася своєї позиції, міцно й непорушно, до останнього подиху…
Вічна памʼять…