Таке треба писати вночі. Можливо, Спостерігачі вночі сплять і не прочитають.
Якщо вони взагалі сплять.
В ніч, коли в акваторію Чорного моря увійшли ракетоносії, а з аеродрому Оленья злетіли літаки, писати таке особливо дивно. В ніч, коли варто моніторити інтернет, чекати хоч якихось новин про Успенівку і тупо розуміти, що якраз зараз в історію нашої війни входить новий котел, який знову сором'язливо назвуть оперативним оточенням. І ми нічого не можемо зробити, лишається тільки спостерігати.
Всі ми іноді Спостерігачі...
... перший Спостерігач стояв наче на зупинці, а наче й збоку, старанно роблячи вигляд, що чекає на маршрутку. Але виглядав непереконливо і дуже дивно виглядав, скажімо щиро. Так дивно, що ми з Санді, їдучи повз нього в машині, перезирнулись. І навіть дозволили собі всміхнутись. Хоча ми з Санді давно домовились не критикувати людей, невдало вдягнених - ні словом, ні посмішкою, ні змовницькими поглядами. Бо ми й самі не завжди от кутюр. Хоча такого точно б на себе не начепили. Ніколи. Хіба вирішили б скочити до машини часу, підібравши одяг епохи, в яку збирались, наспіх чи не маючи достовірних ілюстрацій.
Ну, знаєте ж ці правила, авжеж?
Якщо стрибаєш в шестидесяті і вдягаєш сукенку найкоротшого формату, таку, щоб ледве прикривала трусики - не здумай під цю сукенку взувати щось на високій шпильці. Оперуй тільки невисокими підборами.
А якщо летиш в семидесяті і вже вліз в штани кльош, щоб холоші підмітали асфальт - то будеш повним ідіотом, якщо вдягнеш до них батнік з маленьким коміром. Тільки великий комір, тільки! І щоб гострі його кінці широко розлітались по лацканах твого жакета. І волосся розпатлай, не забудь.
Та навіть вдягаючись для епохи, яка лишила фото і фільми, маючи перед очима роздруковані приклади, ти все одно зробиш якусь незначну помилку. Яку помітять втім чиїсь уважні очі аборигенів епохи, проведуть тебе здивованим, насмішкуватим поглядом. І досадно тобі стане, о, мандрівник у часі.
Спостерігач.
Перший вдягнувся саме так, натягнувши на себе низку помилок. Та й сам він виглядав людиною не з нашої епохи.
І наче нічого особливого. От просто геть нічого. Був худим. Але і ми не є суспільством поголовних товстунів. Блідим був, аж синюватим. Та не всим бути засмаглими. І взагалі, можливо, людина перехворіла. Худі криві ніжки обтягували джинси - так, що, можливо, в ці джинси він влізав, намиливши ноги милом, як в дні моєї юності робили модніки й піжони.
Чорна шкіряна куртка висіла на худих плечах. Метлялись зав'язки на подолі куртки привітом з дев'яностих років. На маленькій, якійсь наче гострій голові стирчав капелюх. І це все разом виглядало тупо, бо не носять добрі й розумні люди таких курток, шитих вірменською артіллю, проданих на базарі епохи перебудови за стопітсот купонів. І тим більше не вдягають до них капелюхів.
А вся примарна постать і бліде обличчя, що визирало з-під крис капелюха, нагадували чорно-біле фото. Бо і стояв Спостерігач непорушно. Тільки зачудовано поводив поглядом навколо.
Так от, ми їхали повз нього в машині, він стояв наче на зупинці, хоча одразу було зрозуміло, що маршрутка його взагалі не цікавить. Виглядав дивно. І тут мені можуть дорікнути - та ладно, що ти, все це розгледіла за ті секунди, що їдеш повз нього? Мабуть, ти щось домислила, мабуть, картину домалювала вже з уяви. Та й подумати лишень, яке чорно-біле фото?
А я відповім, що нічого не домислила, бо тоді я б детально описала взуття. А я не описала, бо якраз на взуття не звернула увагу. А ще я не роздивилась, що він мав в руках. А щось точно мав. От як я могла не звернути увагу на те, що Спостерігач тримав в руках?
І ще одну дивну особливість я відмітила. Здавалось, що він стоїть під парасолькою. Хоча можу поклястись, що парасольки в руках у нього не було.
Ми трохи забули, що давно домовились не висміювати людей, вдягнених неуважно і недбало. Тому ошелешено перезирнулись.
- Що це було? - спитали ми одна в однієї.
Другого ми помітили за кілька кілометрів.
Стояв не на зупинці, а на розі двох вулиць. Мав трохи іншу куртку, але теж таку, дев'яностих років стилем. Такі ж вузькі штанці обтягували худі криві ноги. І капелюх, майже такий, як в першого, тільки крислатіший.
І цей був нездорово блідим, мав той же уважний погляд, і злегка розширені в подиві очі. Те саме відчуття, що стояв під парасолькою, хоча парасольки не було. Ну, і хіба був ледь вищим за першого.
- Мда... - сказала я. - Якщо побачимо третього, то точно не збіг, точно Спостерігачі.
- Ти бач, як розлітались. - покивала Санді. - Щось в нас очікується тут днями.
- Орєшнік, не дай Боже... - процідила я.
Через пару годин, вже на зворотньому шляху, побачили ми третього. Цього відрізняла куртка-пальто довжиною до колін. Теж така, шкіряна, мрія піжонства дев'яностих років. І моя мрія, до речі. А так більше не відрізнявся нічим. Блідий, худий, стоїть на узбіччі чорно-білим фото. Ховає обличчя під капелюх. Уважно спостерігає.
- Все ясно, Спостерігачі. - сказала Санді.
- Та понятно. Цікаво їм, ти диви... - згодилась я.
- Який цікавий буде пост. - замислено пробурмотіла Санді.
- Якщо вони нас за цей пост не теє... Бо ніхто не мусить помічати Спостерігачів. - уточнила я.
- Всих не ліквідуєш! - разом сказали ми.
І разом замислились. А кого це всих? Яких це всих?
Знаєте, я певна, що Спостерігачів на узбіччях вулиць Києва бачили не лише ми. Але більшість людей, ковзнувши поглядом, йшла собі, їхала собі далі, навіть не замислившись над дивним збігом, потойбічним виглядом і, тим більше, над оцим неясним, злегка тривожним відчуттям, що стоять вони всі під парасольками.
Хоча парасольок не було.
Клянусь, не було!
... але писано сіє про всяк випадок вночі. З надією, що Спостерігачі ночами сплять. Якщо вони взагалі сплять.
писано в ту саму ніч, коли в акваторію Чорного моря увійшли ракетоносії, а з аеродрому Оленья злетіли літаки. В ніч, коли варто моніторити інтернет, чекати хоч якихось новин про Успенівку і тупо розуміти, що якраз зараз в історію нашої війни входить новий котел, який знову сором'язливо назвуть оперативним оточенням. І ми нічого не можемо зробити, лишається тільки спостерігати.
Всі ми іноді Спостерігачі...
Oleksandra Makarova
фото Pavlo Abramov