![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanВячеслав Ільченко
Сьогодні я виступлю в нетиповому для себе амплуа і залізу в галузь культурологічних штудій. Однак в мережі є люди, які давно мене знають, і можуть засвідчити: в політехнічному у мене був вищий бал з гуманітарних предметів, в т. ч. з філософії та культуричної практології... ой, практичної культурології. А головний герой сьогоднішнього дня, якому я опонуватиму - це Оксана Забужко. У мене й так до неї відсутня всяка симпатія... але її нове інтерв'ю в галицькій газеті "Збруч" (22.01.2019) просто-таки проситься в "питочну". А оскільки Забужко у нас філософ та культуролог, то й критикувати її я буду з позицій філософії та культурології.
В практично будь-якому своєму інтерв'ю пані Забужко обов'язково торкається теми Юлії Тимошенко. Це не вперше. В 2013 р. в книзі-інтерв'ю "Український палімпсест" вона зробила спробу проаналізувати образ Тимошенко з точки зору культурних кодів. Спроба абсолютно провальна. Її аналіз образу Тимошенко представляє собою класичний приклад, коли філософ замість аналізувати існуюче явище, починає аргументацію підганяти під бажаний результат. Почнемо із того, що Тимошенко - це зовсім не Олена Троянська, як говорить Забужко.
Уже в цьому місці у мене виникло враження, що пані Забужко або не читала "Іліаду", або читала її не дуже добрий переказ. Справа в тому, що у Гомера доволі чітко визначено, який саме архетип представляє собою Олена. Якщо коротко, то вона в "Іліаді" представляє собою приз, який не наділений власною волею. Згадайте, із чого, власне, починається вся історія троянської війни. З жорстокої суперечки трьох богинь, які не могли поділити яблуко. А в чому полягає вся троянська війна? В тому, що двоє чоловіків не могли поділити одну жінку. Олена, таким чином, в "Іліаді" семантично нічим не відрізняється від яблука. Надто це виглядає на фоні того, що Менелая свого часу вибрала сама Олена, а Паріс її викрав - тобто приклад Олени до того ж ще й є прикладом беззмістовності вибору. Це архетип пасивної жінки, яка представляє собою, вибачте, статусний атрибут. Ескорт-герл, якщо говорити лексикою пані Забужко.
Чи схоже це на Тимошенко? Достатньо оцінити її політичний шлях, в якому вона завжди робила свій власний вибір, і цей вибір завжди був змістовним. Юля ніколи не була призом, навпаки, всю свою історію вона демонструвала те, чого ніколи не мала гомерівська Олена - свободу волі. Таким чином, уже сходу видно, що весь аналіз Забужко підганявся під початково поставлену тезу "Тимошенко - це ескорт-герл", звідси і очевидний дисонанс підібраного образу та реальної історії.
Якщо уже підшукувати аналог Тимошенко в "Іліаді" - то це Афіна-Паллада, яка фактично Троянську війну і виграла. Обидва герої "Іліади" - Діомед та Одиссей - її протеже. Причому, на відміну від Олени, Афіна представляє собою архетип активної і мудрої жінки, яка змушена діяти в чоловічому суспільстві через своїх "проксі", але у критичних випадках і сама вступає на поле боя із своїм золотим списом. Більше того, це чи не єдина грецька богиня, яка носить обладунки - які в ахейському суспільстві жінці були "не положені". Це вже більше схоже на Тимошенко, чи не так? Так само, як і Афіна, вона активно займається політикою і має амбіції очільника держави, що в нашому суспільстві жінці "не положено". І свої проксі у Тимошенко були, правда, надзвичайно слабкі і зрадливі, годі серед них шукати хитроумного Одіссея чи напівбога-берсерка Діомеда... Зрештою, епітет "богиня" її опонентами взятий не з вітру. Коннотації образу Тимошенко із архетипом Афіни цілком очевидні, навіть якщо винести за дужки схильність Тимошенко до практичного ідеалізму школи кініків (майстерно підміченої Олексієм Шевченко в статті "Голгофа для Юлії").
В даному інтерв'ю Забужко робить чергову спробу потрактувати образ Тимошенко, і знову потрапляє в ту саму пастку підганяння аргументів під заздалегідь поставлену тезу. На цей раз теза звучить приблизно так: "Тимошенко класична соціопатка" та "різниця між Тимошенко і Януковичем – це лише різниця між чоловічою і жіночою зоною" (це прямі цитати з інтерв'ю). В цих ключових тезах, власне, криється навіть більше культурологічного контексту, ніж пані Забужко вважає. Однак мова - великий зрадник, вона завжди виявляє не лише те, що людина хотіла сказати, а й те, що вона думає.
Отже, довідник нам подає кілька визначень соціопатії. Давайте перелічимо їх всі, та оцінимо, чи відповідає їм Тимошенко.
- Безсердечність по відношенню до почуттів інших. По цьому пункту Тимошенко веде себе абсолютно протилежним чином, навпаки, якщо аналізувати образ Тимошенко, то першим на думку спаде саме слово "сердечність". Тимошенко веде себе із своїми виборцями не як небожитель (як це типово для чинного президента, наприклад, або для Януковича), а як максимально близька людина. Вона дозволяє "ламати" свій особистий простір постійними спробами обнятись, заселфитись, навіть поцілуватись. Акторські здібності - які безумовно, у Тимошенко присутні - таку глибину, а головне - довготривалість образу не дають. Для цього необхідне глибинне вживання в роль, коли образ стає сутністю, а на таке соціопати принципово нездатні (див. наступну ознаку). Отже, необхідно констатувати, що "сердечність" Тимошенко представляє не частину її образу, а частину її самої.
- Нездатність підтримувати довготривалі відносини. Соціопат, насправді, не може довго перебувати серед людей. Проблема не лише в страху, а й в тому, що захисна реакція соціопата - це миттєва мімікрія. Чим більше людей оточує соціопата, тим більше "образів" йому необхідно підтримувати. Американська психологиня Джоніс Уебб, аналізуючи явище соціопатії, підмітила, що "справжні" соціопати іноді навіть з одними і тими ж людьми поводяться по-різному саме через миттєвість своєї мімікрії. Що ставить хрест на будь-яких довготривалих відносинах та перебуванню серед людей. Тимошенко такої поведінки аж ніяк не демонструє, навпаки, вона воліє якомога більше перебувати в людському товаристві, причому необов'язково лояльному до себе. При цьому веде вона себе абсолютно послідовно, зберігаючи свій образ навіть в критичних ситуаціях. Що приводить нас до наступної ознаки.
- Надзвичайно низька здатність витримувати фрустрацію, а також низький поріг агресивності. Грубо кажучи, соціопата в момент програшу "прориває", і він кидається із кулаками на того, кого вважатиме кривдником або людиною, яка відібрала у нього перемогу. Тимошенко як мінімум двічі в житті попадала в ситуацію, коли у неї реально відбирали перемогу. Наприклад, в 2010 р., коли в результаті фальшування виборів вона не стала президентом. Або в 2014 р., коли її зрадили можна сказати, найближчі соратники. Ці випадки можна назвати фрустрацією в квадраті, чи навіть в кубі. В подібних ситуаціях інші наші політики вкладались на кушетку і удавали із себе важко хворих. Тимошенко же достойно пройшла через випробування тюрмою, причому в крісло-каталку її довелось саджати штучно - створивши для цього "спеціальні" умови в ув'язненні, щоб її застарілі болячки повилізали. Так само достойно вона пройшла і зраду своїх, відбудувавши партію практично з нуля і створивши навколо себе нову команду, яскравішу за попередню. Знову, поведінка прямо протилежна до соціопатичної.
- Нездатність відчувати провину та робити висновки із життєвого досвіду, особливо покарання. Що стосується провини, то Тимошенко декілька разів прямо свою провину визнавала і просила вибачення перед своїми виборцями. Вона також зробила висновки із свого ув'язнення, із своїх минулих успіхів та поразок - що, до речі, демонструє її Новий Курс, який представляє собою концентрований досвід не лише науковців, а й самої Тимошенко. Однак все це чомусь ніким не фіксується, просто тому, що опоненти від Тимошенко вимагають зовсім іншого роду вибачення і зовсім іншого висновку з ув'язнення. А саме - усвідомлення свого "визначеного" місця в пострадянській ієрархії влади та черзі до цієї самої влади, ну й відповідно вибачатись треба за посягання на "не положене" (знову згадуємо Гомера та різницю між Оленою та Афіною). Ми про це поговоримо трохи пізніше.
- Схильність до звинувачень інших та висувати благовидні виправдання поведінці, яка призводить до конфлікту із суспільством. Ось це уже трохи схоже на поведінку Тимошенко, але з одним важливим нюансом. Перш за все, факти часто свідчать, що винні дійсно були "інші". Просто вони не лише не понесли покарання, а й не були осуджені суспільством. Взяти хоча б регулярні звинувачення в "ширці" із регіоналами (чи навіть Януковичем). Коли це стосується Тимошенко, то навіть переговори про спілку розцінюються як смертний гріх та "поділ країни на двох". Коли ж йдеться про, наприклад, Ющенка - який уклав писану "ширку" із Януковичем, причому аж двічі - він за це не осуджується. Так само не осуджуються очільники Майдану-2014 (Яценюк, Кличко, Тягнибок), які бігали на перемовини із тоді уже доказаним диктатором і резидентом Росії навіть тоді, коли Майдан намагались взяти штурмом. Так само не осуджується чинний президент, в політичній силі якого чимало регіоналів, та й сам він був при диктаторі далеко не дисидентом. Нюанс, тобто, полягає в тому, що позиція суспільства у нас сама по собі амбівалентна - і не входити із ним в конфлікт в даному випадку можна лише "коливаючись разом із лінією партії". Всяка нормальна людина із такими амбівалентними суспільними нормами не просто буде конфліктувати, а увійде в жорсткий клінч. Це буде проявлятись або в формі самоусування від двозначних суспільних норм (aka "носіння білих незаплямованих шат"), або в формі жорсткого же кінізму - тобто протистояння цим двоїстим нормам. Саме так, до прагнення заключити щось на зразок Суспільного Договору, де нарешті буде проведена чітка риса - що суспільством осуджується, а що схвалюється. Для соціопата характерний перший вихід (самоусунення). А Тимошенко послідовно просуває другий.
На цьому, власне, класичні риси соціопатії закінчуються. Таким чином, Тимошенко уже не "класична" соціопатка. Що залишилось? А залишилось нехтування соціальними правилами та обов'язками. І тут Забужко робить фантастичне "відкриття". Виявляється, соціопатія Тимошенко якраз в цьому і проявляється, а саме - в сексуалізації політичної діяльності. Саме в цьому місці виникає порівняння із "ескорт-герл", що, мовляв, протирічить європейським стандартам, а значить, і соціальним правилам.
В цьому місці я хотів би удатись до невеличкої містифікації. Нижче розміщено фрагмент із журнальної статті. Спробуйте здогадатись, про кого саме він написаний, не зазираючи в пояснення далі.
-- Я був ошелешений потужною жіночністю, яку вона випромінювала всюди, від Пекіна до Вашінгтона. Навколо неї буяла сексуальна аура, яка складалась із її таємничої постави, дзвінкої білозубої посмішки, стриманого макіяжа, стрункої фігури та неагресивної поведінки. Така аура аж ніяк не могла бути плодом старань дієтологів чи мистецтва косметологів. Можна мати або сильну сексуальність, або ніякої --
Не кваптесь відповідати "про Тимошенко". Це фрагмент статті Ентоні Берджесса з журналу "Vanity Fair" за 21 листопада 2011 р. Стаття називається "Секс, політика та чарівність Маргарет Тетчер". Для бажаючих пересвідчитись, лінк на оригінал в коментах.
Вона була страшенно сексуальна, ця міссіс Тетчер. Про це згадують абсолютно всі, хто мав із нею справу - від (ха-ха!) дизайнера Louis Vuitton Марка Джейкобса до тодішнього президента Франції Франсуа Міттерана. Останній, до речі, прямо говорив, що у Тетчер очі Калігули, а губи як у Мерілін Монро. Скільки не вивчай біографію Тетчер, там повно критики і нелицеприємних слів, а ось над сексуальністю Тетчер ніхто не кпить, і не знайдете ви в Европі нікого, хто б висміював Залізну Леді саме за те, що вона привнесла в політику нотку сексуальності. А їй тоді було, на секундочку, п'ятдесят чотири роки. Можливо, в цьому теж виявлялась соціопатичність Маргарет Тетчер, адже вона ламала один із найбільших стереотипів свого часу - що сексуальність напряму залежить від віку. Входила в конфлікт із суспільством, нехтувала загальноприйнятими соціальними правилами...
В тому і полягало одне із завоювань, не побоюся цього слова, фемінізму - що жінці більше не треба було ставати "функціональним чоловіком" при виборі політичної кар'єри. Вона могла бути політиком, і при цьому залишатись жінкою - яскравою, сексуальною, привабливою. Донькою, дружиною, матір'ю.
Що парадоксально повертає нас знову до Гомера, тільки до "Одіссеї", а не "Іліади". Там є іще один фантастичний по силі архетип жінки - Цирцеї. Поряд із нею кожен чоловік завжди мав вибір - ставати свинею (сиречь, проявляти свою тваринну сутність) або приймати цю жіночність і вести із нею діалог на рівних. Тільки в нашому суспільстві свиньми чомусь воліють ставати не лише чоловіки, а й деякі жінки... Годі шукати хитроумного Одіссея, як я уже казав, який навіть поряд із Цирцеєю залишиться собою, а не перетвориться на кнура.
Дозволю собі невеличку персональну інвективу. Певніше, спробую запідозрити, чому пані Забужко "європейським стандартом" вважає саме підкреслену асексуальність чи навіть антисексуальність жінки-політика. Справа в тому, що пані Забужко багато часу проводить не стільки в абстрактній Европі (де, до речі, є й така собі Колінда Грабар-Кітарович, яка теж свою сексуальність не ховає), скільки в цілком конкретній Німеччині. В цій країні дійсно стандартом вважається асексуальність жінок-політиків. Але у цього стандарту значно глибший корінь, ніж просто сексуалізація політичного образу. Німеччина - країна, ушиблена об Гітлера аж до перелома хребта. Там існує жорстке упередження проти яскравих лідерів взагалі через глибоко затрамбований ужас появи нового Гітлера, який якраз і був соціопатом, який будував свій політичний образ на сексуальності - тільки не жіночій, а, вибачте, чоловічій. Однострої СС й досі вважаються прикладом мілітарної сексуальності. Кому хочеться деталей, гляньте блискучий сатиричний роман американського письменника Нормана Спінрада "Сталева Мрія", який аналізує саме цю складову гітлеризму. Лінк теж в коментах.
Ось там пані Забужко і набралась уявлень, що яскравий політик, в чиєму образі присутня сексуальність, автоматично є соціопатом та диктатором. Після чого заходилась підганяти під це уявлення аргументацію, зіставляючи в своєму інтерв'ю Тимошенко із Оленою Чаушеску, Розою Землячкою та Фрумою Щорс. При тому, що Тимошенко не помічена ні в геноциді, ні в масових розстрілах, ні навіть в жорстокому поводженні із населенням. Цим в новітній історії займались зовсім інші політики, до яких суспільство виявило набагато більше розуміння і прощення.
Ба більше, Тимошенко є чи не єдиним в історії політиком, який мав практично усю повноту влади в країні і усі можливості для узурпації влади, але... в 2010 р. вона спокійно віддала владу за результатами виборів, сумлінно прийняла вирок і відсиділа в тюрмі. Поведінка абсолютно не властива людям із диктаторським складом розуму. Янукович в подібних же умовах зробив спробу утопити країну в крові. Порошенко в цих же умовах відчайдушно намагається "проїхатись" на війні.
Нарешті, залишається різниця між чоловічою та жіночою зонами, які пані Забужко вважає тотожними різниці між Януковичем і Тимошенко. Мовляв, чоловіки в зонах завжди утворюють ієрархію та суспільні відносини, а жінки здатні тільки на беспредел, бо "не заточені" під соціум. Тут слід зауважити, що жінки теж цілком собі "заточені" під соціум, і в гомогенних середовищах абсолютно однаково утворюють ієрархії. Матріархальні та матрилокальні общини на нашій планеті досі є, і вони цілком життєздатні, ніякого божевілля та амока там немає. А слово "беспредел" взагалі-то з'явилось не в жіночих зонах, а в сталінських таборах - причому саме чоловічих.
В цьому аргументі прекрасно все. Пані Забужко навіть не помічає, наскільки права в своєму порівнянні України та зони. Адже неважко побачити, що саме "тюремну" суспільну модель і відтворює пострадянська Україна із ослячою упертістю. Дивіться, ось як виглядає ієрархія чоловічої зони: "вори в законі" (які стоять над законом) - "паханат" (який керує окремими камерами) - "бики" (які становлять охорону і своєрідний клас преторіанців) - та "мужики" (люди поза бандитською ієрархією, які по факту не мають права голоса і впливу на ієрархів системи). Вам це нічого не нагадує? А мені нагадує.
Більше того, з цієї позиції дуже легко пояснити всі Майдани - це типові "мужицькі бунти", яких багато було в сталінські часи - коли звичайні ув'язнені піднімали повстання проти санкціонованої вседозволеності уркаганів та свавілля вертухаїв. І виводити генезу Майдану слід не від староукраїнських віче, а від Кенгірського Повстання 1954 р. - найвідомішого "мужицького бунту" в історії ГУЛАГа, який підняли, до речі, українці. Що, до речі, також пояснює таку ражість Антимайдана - це цілком кримінальна отвєтка на активність "мужиків", яким "положено" бути ресурсом та кормом для пацанів.
І ось що цікаво. Суспільна модель завжди відбивається на безпосередньому оточенні політика. У Януковича вона точно була тюремною, він навіть в масштабах країни впровадив неофіційний інститут "смотрящих". У Порошенка вона теж явно напівтюремна, виходячи із того, хто складає його оточення і як він здійснює контроль над ним. А у Тимошенко модель аж ніяк не тюремна. Не може людина, яка сповідує тюремну модель, побудувати фракцію, де процвітає множинність думок. Про це свідчать практично всі депутати, а дехто із них прийшов в "Батьківщину" порівняно недавно. Більше того, Тимошенко не вважає своїх виборців "мужиками" (хоча їй вічно приписують вислови про "біомасу"), а навпаки, намагається включити їх до процесу керування державою - кричуще протиріччя із тюремною моделлю і мораллю (за таке на зоні можуть і "відпетушити", ну ви понєлі).
А розгадка знову ж таки проста. Пані Забужко мислить собі Україну тільки як модель тюрми. Звідки випливає, якщо зона не чоловіча, значить, жіноча. А далі йде уже типове підтягування аргументації до тези. Варіант, що тут можна побудувати якесь інше суспільство, просто відкидається як апріорі неможливий.
Але він можливий. Треба просто перестати заганяти всіх в прокрустове ложе і змінити культурологічну парадигму.
Зоною Україна не буде: ні чоловічою, ні жіночою, і з цим треба змиритись. Ми і так надто довго пробули в полоні пострадянських моделей та психоміфів. Нас очікує майбутнє, і я - як старий і нудний патріархал - хотів би, щоб воно було жіноче.
Під егідою Афіни-Паллади.
... до речі, а ви в курсі, що щит Егіди - символ оборони від всього злого, належав не Зевсу, а саме Афіні-Палладі? І що тільки він рятував від ярості Ареса, бога жорстокої та беззмістовної війни? Але це тема уже для іншої культурологічної штудії...
https://www.facebook.com/ashnar.lynx/posts/1559663880834930
Сьогодні я виступлю в нетиповому для себе амплуа і залізу в галузь культурологічних штудій. Однак в мережі є люди, які давно мене знають, і можуть засвідчити: в політехнічному у мене був вищий бал з гуманітарних предметів, в т. ч. з філософії та культуричної практології... ой, практичної культурології. А головний герой сьогоднішнього дня, якому я опонуватиму - це Оксана Забужко. У мене й так до неї відсутня всяка симпатія... але її нове інтерв'ю в галицькій газеті "Збруч" (22.01.2019) просто-таки проситься в "питочну". А оскільки Забужко у нас філософ та культуролог, то й критикувати її я буду з позицій філософії та культурології.
В практично будь-якому своєму інтерв'ю пані Забужко обов'язково торкається теми Юлії Тимошенко. Це не вперше. В 2013 р. в книзі-інтерв'ю "Український палімпсест" вона зробила спробу проаналізувати образ Тимошенко з точки зору культурних кодів. Спроба абсолютно провальна. Її аналіз образу Тимошенко представляє собою класичний приклад, коли філософ замість аналізувати існуюче явище, починає аргументацію підганяти під бажаний результат. Почнемо із того, що Тимошенко - це зовсім не Олена Троянська, як говорить Забужко.
Уже в цьому місці у мене виникло враження, що пані Забужко або не читала "Іліаду", або читала її не дуже добрий переказ. Справа в тому, що у Гомера доволі чітко визначено, який саме архетип представляє собою Олена. Якщо коротко, то вона в "Іліаді" представляє собою приз, який не наділений власною волею. Згадайте, із чого, власне, починається вся історія троянської війни. З жорстокої суперечки трьох богинь, які не могли поділити яблуко. А в чому полягає вся троянська війна? В тому, що двоє чоловіків не могли поділити одну жінку. Олена, таким чином, в "Іліаді" семантично нічим не відрізняється від яблука. Надто це виглядає на фоні того, що Менелая свого часу вибрала сама Олена, а Паріс її викрав - тобто приклад Олени до того ж ще й є прикладом беззмістовності вибору. Це архетип пасивної жінки, яка представляє собою, вибачте, статусний атрибут. Ескорт-герл, якщо говорити лексикою пані Забужко.
Чи схоже це на Тимошенко? Достатньо оцінити її політичний шлях, в якому вона завжди робила свій власний вибір, і цей вибір завжди був змістовним. Юля ніколи не була призом, навпаки, всю свою історію вона демонструвала те, чого ніколи не мала гомерівська Олена - свободу волі. Таким чином, уже сходу видно, що весь аналіз Забужко підганявся під початково поставлену тезу "Тимошенко - це ескорт-герл", звідси і очевидний дисонанс підібраного образу та реальної історії.
Якщо уже підшукувати аналог Тимошенко в "Іліаді" - то це Афіна-Паллада, яка фактично Троянську війну і виграла. Обидва герої "Іліади" - Діомед та Одиссей - її протеже. Причому, на відміну від Олени, Афіна представляє собою архетип активної і мудрої жінки, яка змушена діяти в чоловічому суспільстві через своїх "проксі", але у критичних випадках і сама вступає на поле боя із своїм золотим списом. Більше того, це чи не єдина грецька богиня, яка носить обладунки - які в ахейському суспільстві жінці були "не положені". Це вже більше схоже на Тимошенко, чи не так? Так само, як і Афіна, вона активно займається політикою і має амбіції очільника держави, що в нашому суспільстві жінці "не положено". І свої проксі у Тимошенко були, правда, надзвичайно слабкі і зрадливі, годі серед них шукати хитроумного Одіссея чи напівбога-берсерка Діомеда... Зрештою, епітет "богиня" її опонентами взятий не з вітру. Коннотації образу Тимошенко із архетипом Афіни цілком очевидні, навіть якщо винести за дужки схильність Тимошенко до практичного ідеалізму школи кініків (майстерно підміченої Олексієм Шевченко в статті "Голгофа для Юлії").
В даному інтерв'ю Забужко робить чергову спробу потрактувати образ Тимошенко, і знову потрапляє в ту саму пастку підганяння аргументів під заздалегідь поставлену тезу. На цей раз теза звучить приблизно так: "Тимошенко класична соціопатка" та "різниця між Тимошенко і Януковичем – це лише різниця між чоловічою і жіночою зоною" (це прямі цитати з інтерв'ю). В цих ключових тезах, власне, криється навіть більше культурологічного контексту, ніж пані Забужко вважає. Однак мова - великий зрадник, вона завжди виявляє не лише те, що людина хотіла сказати, а й те, що вона думає.
Отже, довідник нам подає кілька визначень соціопатії. Давайте перелічимо їх всі, та оцінимо, чи відповідає їм Тимошенко.
- Безсердечність по відношенню до почуттів інших. По цьому пункту Тимошенко веде себе абсолютно протилежним чином, навпаки, якщо аналізувати образ Тимошенко, то першим на думку спаде саме слово "сердечність". Тимошенко веде себе із своїми виборцями не як небожитель (як це типово для чинного президента, наприклад, або для Януковича), а як максимально близька людина. Вона дозволяє "ламати" свій особистий простір постійними спробами обнятись, заселфитись, навіть поцілуватись. Акторські здібності - які безумовно, у Тимошенко присутні - таку глибину, а головне - довготривалість образу не дають. Для цього необхідне глибинне вживання в роль, коли образ стає сутністю, а на таке соціопати принципово нездатні (див. наступну ознаку). Отже, необхідно констатувати, що "сердечність" Тимошенко представляє не частину її образу, а частину її самої.
- Нездатність підтримувати довготривалі відносини. Соціопат, насправді, не може довго перебувати серед людей. Проблема не лише в страху, а й в тому, що захисна реакція соціопата - це миттєва мімікрія. Чим більше людей оточує соціопата, тим більше "образів" йому необхідно підтримувати. Американська психологиня Джоніс Уебб, аналізуючи явище соціопатії, підмітила, що "справжні" соціопати іноді навіть з одними і тими ж людьми поводяться по-різному саме через миттєвість своєї мімікрії. Що ставить хрест на будь-яких довготривалих відносинах та перебуванню серед людей. Тимошенко такої поведінки аж ніяк не демонструє, навпаки, вона воліє якомога більше перебувати в людському товаристві, причому необов'язково лояльному до себе. При цьому веде вона себе абсолютно послідовно, зберігаючи свій образ навіть в критичних ситуаціях. Що приводить нас до наступної ознаки.
- Надзвичайно низька здатність витримувати фрустрацію, а також низький поріг агресивності. Грубо кажучи, соціопата в момент програшу "прориває", і він кидається із кулаками на того, кого вважатиме кривдником або людиною, яка відібрала у нього перемогу. Тимошенко як мінімум двічі в житті попадала в ситуацію, коли у неї реально відбирали перемогу. Наприклад, в 2010 р., коли в результаті фальшування виборів вона не стала президентом. Або в 2014 р., коли її зрадили можна сказати, найближчі соратники. Ці випадки можна назвати фрустрацією в квадраті, чи навіть в кубі. В подібних ситуаціях інші наші політики вкладались на кушетку і удавали із себе важко хворих. Тимошенко же достойно пройшла через випробування тюрмою, причому в крісло-каталку її довелось саджати штучно - створивши для цього "спеціальні" умови в ув'язненні, щоб її застарілі болячки повилізали. Так само достойно вона пройшла і зраду своїх, відбудувавши партію практично з нуля і створивши навколо себе нову команду, яскравішу за попередню. Знову, поведінка прямо протилежна до соціопатичної.
- Нездатність відчувати провину та робити висновки із життєвого досвіду, особливо покарання. Що стосується провини, то Тимошенко декілька разів прямо свою провину визнавала і просила вибачення перед своїми виборцями. Вона також зробила висновки із свого ув'язнення, із своїх минулих успіхів та поразок - що, до речі, демонструє її Новий Курс, який представляє собою концентрований досвід не лише науковців, а й самої Тимошенко. Однак все це чомусь ніким не фіксується, просто тому, що опоненти від Тимошенко вимагають зовсім іншого роду вибачення і зовсім іншого висновку з ув'язнення. А саме - усвідомлення свого "визначеного" місця в пострадянській ієрархії влади та черзі до цієї самої влади, ну й відповідно вибачатись треба за посягання на "не положене" (знову згадуємо Гомера та різницю між Оленою та Афіною). Ми про це поговоримо трохи пізніше.
- Схильність до звинувачень інших та висувати благовидні виправдання поведінці, яка призводить до конфлікту із суспільством. Ось це уже трохи схоже на поведінку Тимошенко, але з одним важливим нюансом. Перш за все, факти часто свідчать, що винні дійсно були "інші". Просто вони не лише не понесли покарання, а й не були осуджені суспільством. Взяти хоча б регулярні звинувачення в "ширці" із регіоналами (чи навіть Януковичем). Коли це стосується Тимошенко, то навіть переговори про спілку розцінюються як смертний гріх та "поділ країни на двох". Коли ж йдеться про, наприклад, Ющенка - який уклав писану "ширку" із Януковичем, причому аж двічі - він за це не осуджується. Так само не осуджуються очільники Майдану-2014 (Яценюк, Кличко, Тягнибок), які бігали на перемовини із тоді уже доказаним диктатором і резидентом Росії навіть тоді, коли Майдан намагались взяти штурмом. Так само не осуджується чинний президент, в політичній силі якого чимало регіоналів, та й сам він був при диктаторі далеко не дисидентом. Нюанс, тобто, полягає в тому, що позиція суспільства у нас сама по собі амбівалентна - і не входити із ним в конфлікт в даному випадку можна лише "коливаючись разом із лінією партії". Всяка нормальна людина із такими амбівалентними суспільними нормами не просто буде конфліктувати, а увійде в жорсткий клінч. Це буде проявлятись або в формі самоусування від двозначних суспільних норм (aka "носіння білих незаплямованих шат"), або в формі жорсткого же кінізму - тобто протистояння цим двоїстим нормам. Саме так, до прагнення заключити щось на зразок Суспільного Договору, де нарешті буде проведена чітка риса - що суспільством осуджується, а що схвалюється. Для соціопата характерний перший вихід (самоусунення). А Тимошенко послідовно просуває другий.
На цьому, власне, класичні риси соціопатії закінчуються. Таким чином, Тимошенко уже не "класична" соціопатка. Що залишилось? А залишилось нехтування соціальними правилами та обов'язками. І тут Забужко робить фантастичне "відкриття". Виявляється, соціопатія Тимошенко якраз в цьому і проявляється, а саме - в сексуалізації політичної діяльності. Саме в цьому місці виникає порівняння із "ескорт-герл", що, мовляв, протирічить європейським стандартам, а значить, і соціальним правилам.
В цьому місці я хотів би удатись до невеличкої містифікації. Нижче розміщено фрагмент із журнальної статті. Спробуйте здогадатись, про кого саме він написаний, не зазираючи в пояснення далі.
-- Я був ошелешений потужною жіночністю, яку вона випромінювала всюди, від Пекіна до Вашінгтона. Навколо неї буяла сексуальна аура, яка складалась із її таємничої постави, дзвінкої білозубої посмішки, стриманого макіяжа, стрункої фігури та неагресивної поведінки. Така аура аж ніяк не могла бути плодом старань дієтологів чи мистецтва косметологів. Можна мати або сильну сексуальність, або ніякої --
Не кваптесь відповідати "про Тимошенко". Це фрагмент статті Ентоні Берджесса з журналу "Vanity Fair" за 21 листопада 2011 р. Стаття називається "Секс, політика та чарівність Маргарет Тетчер". Для бажаючих пересвідчитись, лінк на оригінал в коментах.
Вона була страшенно сексуальна, ця міссіс Тетчер. Про це згадують абсолютно всі, хто мав із нею справу - від (ха-ха!) дизайнера Louis Vuitton Марка Джейкобса до тодішнього президента Франції Франсуа Міттерана. Останній, до речі, прямо говорив, що у Тетчер очі Калігули, а губи як у Мерілін Монро. Скільки не вивчай біографію Тетчер, там повно критики і нелицеприємних слів, а ось над сексуальністю Тетчер ніхто не кпить, і не знайдете ви в Европі нікого, хто б висміював Залізну Леді саме за те, що вона привнесла в політику нотку сексуальності. А їй тоді було, на секундочку, п'ятдесят чотири роки. Можливо, в цьому теж виявлялась соціопатичність Маргарет Тетчер, адже вона ламала один із найбільших стереотипів свого часу - що сексуальність напряму залежить від віку. Входила в конфлікт із суспільством, нехтувала загальноприйнятими соціальними правилами...
В тому і полягало одне із завоювань, не побоюся цього слова, фемінізму - що жінці більше не треба було ставати "функціональним чоловіком" при виборі політичної кар'єри. Вона могла бути політиком, і при цьому залишатись жінкою - яскравою, сексуальною, привабливою. Донькою, дружиною, матір'ю.
Що парадоксально повертає нас знову до Гомера, тільки до "Одіссеї", а не "Іліади". Там є іще один фантастичний по силі архетип жінки - Цирцеї. Поряд із нею кожен чоловік завжди мав вибір - ставати свинею (сиречь, проявляти свою тваринну сутність) або приймати цю жіночність і вести із нею діалог на рівних. Тільки в нашому суспільстві свиньми чомусь воліють ставати не лише чоловіки, а й деякі жінки... Годі шукати хитроумного Одіссея, як я уже казав, який навіть поряд із Цирцеєю залишиться собою, а не перетвориться на кнура.
Дозволю собі невеличку персональну інвективу. Певніше, спробую запідозрити, чому пані Забужко "європейським стандартом" вважає саме підкреслену асексуальність чи навіть антисексуальність жінки-політика. Справа в тому, що пані Забужко багато часу проводить не стільки в абстрактній Европі (де, до речі, є й така собі Колінда Грабар-Кітарович, яка теж свою сексуальність не ховає), скільки в цілком конкретній Німеччині. В цій країні дійсно стандартом вважається асексуальність жінок-політиків. Але у цього стандарту значно глибший корінь, ніж просто сексуалізація політичного образу. Німеччина - країна, ушиблена об Гітлера аж до перелома хребта. Там існує жорстке упередження проти яскравих лідерів взагалі через глибоко затрамбований ужас появи нового Гітлера, який якраз і був соціопатом, який будував свій політичний образ на сексуальності - тільки не жіночій, а, вибачте, чоловічій. Однострої СС й досі вважаються прикладом мілітарної сексуальності. Кому хочеться деталей, гляньте блискучий сатиричний роман американського письменника Нормана Спінрада "Сталева Мрія", який аналізує саме цю складову гітлеризму. Лінк теж в коментах.
Ось там пані Забужко і набралась уявлень, що яскравий політик, в чиєму образі присутня сексуальність, автоматично є соціопатом та диктатором. Після чого заходилась підганяти під це уявлення аргументацію, зіставляючи в своєму інтерв'ю Тимошенко із Оленою Чаушеску, Розою Землячкою та Фрумою Щорс. При тому, що Тимошенко не помічена ні в геноциді, ні в масових розстрілах, ні навіть в жорстокому поводженні із населенням. Цим в новітній історії займались зовсім інші політики, до яких суспільство виявило набагато більше розуміння і прощення.
Ба більше, Тимошенко є чи не єдиним в історії політиком, який мав практично усю повноту влади в країні і усі можливості для узурпації влади, але... в 2010 р. вона спокійно віддала владу за результатами виборів, сумлінно прийняла вирок і відсиділа в тюрмі. Поведінка абсолютно не властива людям із диктаторським складом розуму. Янукович в подібних же умовах зробив спробу утопити країну в крові. Порошенко в цих же умовах відчайдушно намагається "проїхатись" на війні.
Нарешті, залишається різниця між чоловічою та жіночою зонами, які пані Забужко вважає тотожними різниці між Януковичем і Тимошенко. Мовляв, чоловіки в зонах завжди утворюють ієрархію та суспільні відносини, а жінки здатні тільки на беспредел, бо "не заточені" під соціум. Тут слід зауважити, що жінки теж цілком собі "заточені" під соціум, і в гомогенних середовищах абсолютно однаково утворюють ієрархії. Матріархальні та матрилокальні общини на нашій планеті досі є, і вони цілком життєздатні, ніякого божевілля та амока там немає. А слово "беспредел" взагалі-то з'явилось не в жіночих зонах, а в сталінських таборах - причому саме чоловічих.
В цьому аргументі прекрасно все. Пані Забужко навіть не помічає, наскільки права в своєму порівнянні України та зони. Адже неважко побачити, що саме "тюремну" суспільну модель і відтворює пострадянська Україна із ослячою упертістю. Дивіться, ось як виглядає ієрархія чоловічої зони: "вори в законі" (які стоять над законом) - "паханат" (який керує окремими камерами) - "бики" (які становлять охорону і своєрідний клас преторіанців) - та "мужики" (люди поза бандитською ієрархією, які по факту не мають права голоса і впливу на ієрархів системи). Вам це нічого не нагадує? А мені нагадує.
Більше того, з цієї позиції дуже легко пояснити всі Майдани - це типові "мужицькі бунти", яких багато було в сталінські часи - коли звичайні ув'язнені піднімали повстання проти санкціонованої вседозволеності уркаганів та свавілля вертухаїв. І виводити генезу Майдану слід не від староукраїнських віче, а від Кенгірського Повстання 1954 р. - найвідомішого "мужицького бунту" в історії ГУЛАГа, який підняли, до речі, українці. Що, до речі, також пояснює таку ражість Антимайдана - це цілком кримінальна отвєтка на активність "мужиків", яким "положено" бути ресурсом та кормом для пацанів.
І ось що цікаво. Суспільна модель завжди відбивається на безпосередньому оточенні політика. У Януковича вона точно була тюремною, він навіть в масштабах країни впровадив неофіційний інститут "смотрящих". У Порошенка вона теж явно напівтюремна, виходячи із того, хто складає його оточення і як він здійснює контроль над ним. А у Тимошенко модель аж ніяк не тюремна. Не може людина, яка сповідує тюремну модель, побудувати фракцію, де процвітає множинність думок. Про це свідчать практично всі депутати, а дехто із них прийшов в "Батьківщину" порівняно недавно. Більше того, Тимошенко не вважає своїх виборців "мужиками" (хоча їй вічно приписують вислови про "біомасу"), а навпаки, намагається включити їх до процесу керування державою - кричуще протиріччя із тюремною моделлю і мораллю (за таке на зоні можуть і "відпетушити", ну ви понєлі).
А розгадка знову ж таки проста. Пані Забужко мислить собі Україну тільки як модель тюрми. Звідки випливає, якщо зона не чоловіча, значить, жіноча. А далі йде уже типове підтягування аргументації до тези. Варіант, що тут можна побудувати якесь інше суспільство, просто відкидається як апріорі неможливий.
Але він можливий. Треба просто перестати заганяти всіх в прокрустове ложе і змінити культурологічну парадигму.
Зоною Україна не буде: ні чоловічою, ні жіночою, і з цим треба змиритись. Ми і так надто довго пробули в полоні пострадянських моделей та психоміфів. Нас очікує майбутнє, і я - як старий і нудний патріархал - хотів би, щоб воно було жіноче.
Під егідою Афіни-Паллади.
... до речі, а ви в курсі, що щит Егіди - символ оборони від всього злого, належав не Зевсу, а саме Афіні-Палладі? І що тільки він рятував від ярості Ареса, бога жорстокої та беззмістовної війни? Але це тема уже для іншої культурологічної штудії...
https://www.facebook.com/ashnar.lynx/posts/1559663880834930