Diana Makarova
початок тут
А іноді я хворію.
Я іноді хворію з самісінького дитинства, тому мимоволі знаю деякі лікарські терміни. Але ніколи я не вимовлю їх в присутності лікарів.
-У мене іноді закривається повіка, і я довго не можу її розкрити. - кажу я лікарю, ігноруючи термін птоз.
Я не можу казати про птоз, хоча й чудово знаю, що воно означає. Але я не лікар, чого б ото вимахуватись термінами?
-Живіт бурчить. - скажу я при огляді.
А могла б сказати про перистальтику. А не стану. З якого дива мені вимахувати термінами, правда? Хіба я лікар?
Про що це? - це про повагу. Я приходжу до професіонала, його знання у своїй сфері - море, порівняно з моїми піщинками медичних знань. Коли він запитає в мене:
-В коліні контрактура?
я кивну, так. Тобто, я не стану придурюватись, що не знаю терміну. Я знаю. Але першою вимахуватись перед тобою не буду, о, великий.
Так правильно, я вважаю. Це - повага до чужого досвіду, чужих знань.
... у фейсбуці є лікар, він страшенно популярний. Він часто пише про своїх паціентів, сподіваюсь, він робить це з їх дозволу. Пише він проникливо, такі його пости теж дуже популярні.
Він чудовий лікар, я чула. Можливо, навіть, він чудовий адміністратор. І він лікує поранених. Через руки лікарів його клініки пройшли, мабуть, тисячі поранених. В тій лікарні творять дива, там напрацювали таку шалену практику порятунку наших поранених, але...
... але іноді цей лікар пише дивні речі.
"К нам доставили раненого. Ранение он получил в бою в Курахово" - пише лікар. 2019 рік.
Що???
Востаннє Курахове обстрілювали, здається, за п'ять років до того. 2019-й - Курахове давно в тилу. Неглибокому, але досить спокійному тилу.
Я розумію, що лікаря ввели в оману. А я професіонал саме в цій сфері, ви розумієте? І я біжу до коментів і виправляю. Я пояснюю, що поранення сталось в Красногорівці, що в Кураховому вже п'ять років не було боїв, ви ж виправте, це ж помилка, це ж...
І що ви думаєте? Лікар з гнівом накидується на мене, мовляв, йому так написали, а він вірить написаному, і якщо сказано, що в Кураховому був бій, то заткнись, мадам, хто тебе питає.
Я знизую плечима. Це було так, неначе лікар, який мене оглядає, пальпує мені ліве підребер'я і каже:
-О, у вас панкреатит.
А я, замість того щоб мовчки кивнути, поправляю:
-Та шо ви понімаєте! Ніякий це не панкреатит, а це холецистит! І взагалі, ви неправильно пальпуєте, давайте, я покажу, як треба!
Власне, перевірити про бої в Кураховому просто - досить погуглити, ввівши всього одне слово. Навіть я, знаючи точно про Курахове, пишучи цей пост, про всяк випадок погуглила і перевірила, чи ж точно я знаю?
Я дивуюсь, чому лікарю, який пише такі розлогі пости, зась відкрити нову вкладку і ввести там лише одне слово - Курахове. І клікнути на ентер. Ну, може, йому й правда, ніколи. А може, він просто звик вірити на слово написаному.
("Всі брешуть!" Доктор Хаус)
знову знизую плечима і йду собі далі робити свої справи, в тому числі і в Красногорівці, і в Кураховому, і вкотре зарікаюсь когось там виправляти.
Аж ось проходить два роки і я знов натикаюсь на допис того ж самого лікаря. Дуже проникливий допис, сповнений щирої гордості за колег, які рятують пораненого - і щирого співчуття до пораненого, якого...
"К нам привезли раненого. Пулевое ранение в голову. Пуля снайпера настигла бойца в Горском" - пише лікар.
І тут я просто розводжу руками.
Я точно знаю про це поранення. Я знаю, що бійця поранено в районі Золотого. Але лікар впевнено пише про Гірське.
Тут треба зрозуміти, людоньки.
Я пам'ятаю, як обстрілювали Гірське в 2014-му році, ми тоді якраз проривались на 29-й блокпост, нас не випускали з Лисичанська. А нам потрібно було прорватись, я пам'ятаю. І Ендрю тоді приїхав за нами, провів нас на 29 б/п, а потім - а, згорів сарай, гори і хата! - посадив мене до своєї машини, перед тим ми перевалили в його машину мішки, набиті волонтерською підмогою, і разом ми прорвались аж на 31-й блок.
Але нині на дворі 2021-й рік. Гірське вже шість років як вважається досить серйозним тилом.
Ну, ви уявляєте, що воно таке - поранення від кулі снайпера в тиловому містечку Гірському, 2021-й рік? Та це капець. Це кілометрів вісім від передової. І якщо ворожий снайпер засів у Гірському - це означає, що наша лінія фронта давно прорвана і ось-ось вороги візьмуть Лисичанськ, відрізавши Луганську область від центра. Це такий кидок назад у часі, що я очманіло трушу головою і біжу передивлятись коменти.
Лиши надію, всяк сюди хто війде!
Ніде, ніхто, жодним чином не виправляє лікаря. Ніхто в жодному з коментів не трусить головою і не питає очманіло:
-В смислі Гірське??? Де снайпер, а де Гірське?
Лише подяки золотим (безсумнівно!) рукам лікарів, лише побажання одужання пораненому (він вижив, але ох і важкий шлях очікує на нього!)
То що? Люди просто не хочуть виправити лікаря? З поваги? - думаю я. Аж раптом я починаю здогадуватись - а люди теж не знають, де в біса те Гірське. Їм що бої в Кураховому, що в Краматорську, Донбас і Донбас, там скрізь бої, всюди стріляють, мислять люди.
Ну, та й нічого страшного. Думаю я. Подумаєш, якихось вісім кілометрів. Мислю я. Ну, що вже тикати лікаря носом в його фронтову некомпетентність, аби був компетентним у своїй справі, аби рятував наших поранених, та й слава богу. Махаю сама на себе рукою я.
І йду собі фейсбуком далі.
А щось таки муляє.
А через кілька днів я розумію, що муляло.
"Нещодавно до госпіталю доставлено пораненого. Ворожа куля снайпера наздогнала нашого воїна в Гірському." - пише відоме видання.
Відоме видання просто взяло інформацію з блога нашого лікаря. Відоме видання не стало перевіряти інформацію - написаному ж вірити! У відомому виданні не знайшлось жодного редактора, який би знав карту фронта.
Отак ми здали вісім кілометрів нашої землі. Отак, ні за що і ні про що ми віддали вісім кілометрів нашого тилу.
Гірко думаю я.
Та ладно - всміхаюсь сама собі я. То для тебе ті вісім кілометрів - на кожному метрі подія, чиєсь обличчя, чийсь позивний, чиясь пролита кров. І той стрілковий бій, до якого ти влетіла вперше тоді в житті, не здуру, ні, просто лінії фронта не було ще як такої. Просто комбат, який нас вів до позиції, не знав, що там зараз бій.
Я згадую драні берці того комбата. Я згадую, як після того бою ми все ж видали йому нові берці. Я всміхаюсь.
Але мені все ж цікаво - скільки нас? Тих, хто помітив "бій" в Кураховому в 19-му і невимовно здивувася. Тих, хто прочитав про снайпера в Гірському і отетерів від подиву.
Скільки нас, компетентних?
Мабуть, менше, ніж лікарів в країні. І, може, навіть менше, аніж компетентних журналістів.
В країні, де некомпетентність - норма.
... але все ж про ту повіку, яка у мене уперто закривається після контузії, ніколи не скажу - птоз. Хоч і знаю за птоз. А не скажу.
Просто з поваги до лікарської компетентності.