![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
знову похорон, на цей раз однокласниця. Причина та ж сама - пошесть 19 (пишу так завуальовано, щоби на ключові слова не прибіг медичний бот із правилами профілактики). В неї залишилась юна донька, ще майже дитина: мати народила її зовсім молоденькою.
Перебирали з нею архів: із покійною ми колись разом записували на магнітофон західні голоси; вийшло не дуже - ми там гигикали, весь час щось падало і тріскало, заверещав кіт, в самий незручний момент зайшла її бабушка ітд.
Плівка наче машина часу: затуливши очи, я ніби перенісся на той чердак і в той час.
Я розказував її доньці ті маленькі дрібнічки.
А потім подумав, як багато мені значать ці призабуті звуки: хрипкий голос радіостанції, що її глушать глушилки, хвиля виринає і тоне, і ти розумієш, чому ж їх звуть саме "хвилями".
Непередаване відчуття підпільного героїзму, адже ми ловимо і записуємо щось заборонене, нехай це і музична програма.
І тема смерті неочікувано так поруч.
Колись, у ті ж роки, що робився запис, я спіймав "Голос Ірана" і дуже зрадів (для цього довелося виїхати далеко в степ).
Але погода почала псуватися, а з нею і якість прийому.
Тоді я вперше взмолився, в буквальному сенсі.
- Аллах! - сказав я просто в небо. - Мені здається, що це в твоїх інтересах, щоби я послухав, зрештою там же передача саме про тебе.
Сказане це було дуже нечемно: з дитячим розпачем і навіть роздратуванням, я би сказав капризом.
Я був один посеред степу, і з точки зору совітського школяра - абсолютно один.
Тим приголомшивіше було те що далі.
Хмари буквально застили і розійшлися, і не пройшло хвилини, ні, навіть менше - голос Ірану зазвучав так голосно і чисто, наче я слухаю дротове радіо.
І так тривало всю годину, без перерви!
Замість порадіти, я сидів наче мене вдарили чимсь по голові.
Мені стало реально страшно, і хоча всі природні пояснення прсилися самі, але факт був переді мною.
Щож, я затямив собі, що краще в Аллаха нічого не просити: надто потужна сила, надто великі ставки.
Так пройшло багато років, і ось захворів мій старий. Я дуже переймався, я боявся за нього, бачив його біль і відчував як свій.
Тоді я перейшов своє табу: попрохав вголос Аллаха, щоби той врятував мого старого.
Старому стало легше, він заснув, але більше не прокинувся.
Ця смерть мене так потрясла, що більше я вже нічого не став прохати.
Навіть коли Крим окуповав противник, я лише один раз подумав про це: зваживши все, відмовився. Ціна питання надто вже невідома.
У мене хворіли близькі, я здавав іспити, закохувався, ризикував грошіма, йшов в небезпечні місця, але жодного разу не попрохав більше Аллаха.
Жити у світі, де є така сила, банально страшно.
Тому я розумію атеїстів як ніхто, хоча абсолютно не поділяю їх патос.
А між тим донька однокласниці не менш ошелешено слухала знов і знов голос своєї матінки, коли та була ще й молодша за неї.
- Мені в голову не приходило записувати її, хоча б на той же смартфон! Могла ж зняти і відео. І чому ми так не робимо? Виходить, ця плівка - все, що в мене залишилось. Та й те, якщо старий магнітофон не зламається.
- Ні, сказав я, ти зараз просто тримай смартфона і ми запишемо звук з плівки прямо на нього.
- Як я не здогадалась!
Ми знову поставили плівку, і так і зробили. Вже назавтра вона сказала, що старий магнітофон загорівся і плівка поплавилась.
знову похорон, на цей раз однокласниця. Причина та ж сама - пошесть 19 (пишу так завуальовано, щоби на ключові слова не прибіг медичний бот із правилами профілактики). В неї залишилась юна донька, ще майже дитина: мати народила її зовсім молоденькою.
Перебирали з нею архів: із покійною ми колись разом записували на магнітофон західні голоси; вийшло не дуже - ми там гигикали, весь час щось падало і тріскало, заверещав кіт, в самий незручний момент зайшла її бабушка ітд.
Плівка наче машина часу: затуливши очи, я ніби перенісся на той чердак і в той час.
Я розказував її доньці ті маленькі дрібнічки.
А потім подумав, як багато мені значать ці призабуті звуки: хрипкий голос радіостанції, що її глушать глушилки, хвиля виринає і тоне, і ти розумієш, чому ж їх звуть саме "хвилями".
Непередаване відчуття підпільного героїзму, адже ми ловимо і записуємо щось заборонене, нехай це і музична програма.
І тема смерті неочікувано так поруч.
Колись, у ті ж роки, що робився запис, я спіймав "Голос Ірана" і дуже зрадів (для цього довелося виїхати далеко в степ).
Але погода почала псуватися, а з нею і якість прийому.
Тоді я вперше взмолився, в буквальному сенсі.
- Аллах! - сказав я просто в небо. - Мені здається, що це в твоїх інтересах, щоби я послухав, зрештою там же передача саме про тебе.
Сказане це було дуже нечемно: з дитячим розпачем і навіть роздратуванням, я би сказав капризом.
Я був один посеред степу, і з точки зору совітського школяра - абсолютно один.
Тим приголомшивіше було те що далі.
Хмари буквально застили і розійшлися, і не пройшло хвилини, ні, навіть менше - голос Ірану зазвучав так голосно і чисто, наче я слухаю дротове радіо.
І так тривало всю годину, без перерви!
Замість порадіти, я сидів наче мене вдарили чимсь по голові.
Мені стало реально страшно, і хоча всі природні пояснення прсилися самі, але факт був переді мною.
Щож, я затямив собі, що краще в Аллаха нічого не просити: надто потужна сила, надто великі ставки.
Так пройшло багато років, і ось захворів мій старий. Я дуже переймався, я боявся за нього, бачив його біль і відчував як свій.
Тоді я перейшов своє табу: попрохав вголос Аллаха, щоби той врятував мого старого.
Старому стало легше, він заснув, але більше не прокинувся.
Ця смерть мене так потрясла, що більше я вже нічого не став прохати.
Навіть коли Крим окуповав противник, я лише один раз подумав про це: зваживши все, відмовився. Ціна питання надто вже невідома.
У мене хворіли близькі, я здавав іспити, закохувався, ризикував грошіма, йшов в небезпечні місця, але жодного разу не попрохав більше Аллаха.
Жити у світі, де є така сила, банально страшно.
Тому я розумію атеїстів як ніхто, хоча абсолютно не поділяю їх патос.
А між тим донька однокласниці не менш ошелешено слухала знов і знов голос своєї матінки, коли та була ще й молодша за неї.
- Мені в голову не приходило записувати її, хоча б на той же смартфон! Могла ж зняти і відео. І чому ми так не робимо? Виходить, ця плівка - все, що в мене залишилось. Та й те, якщо старий магнітофон не зламається.
- Ні, сказав я, ти зараз просто тримай смартфона і ми запишемо звук з плівки прямо на нього.
- Як я не здогадалась!
Ми знову поставили плівку, і так і зробили. Вже назавтра вона сказала, що старий магнітофон загорівся і плівка поплавилась.