Borys Babin · Час відміряти
Oct. 17th, 2021 12:12 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanМайже всі правники, що хоч трохи знаються на юридичній демонології, знають про терези як знаряддя засліпленої, але озброєної Феміди. Але небагато з колег пам’ятає про трьох її дочок – Клото, Лахесис та Атропу.
Про мойр, що прядуть, вимірюють та обрізають нить буття. Яких не тільки розумник Платон, але й старовинна людська традиція ставила вище за метушливих античних божеств.
Тому, як на мене, вміти хоч якось користуватися терезами має кожен випускник найбільш занедбаної правничої бурси. Але з часом фаховому юристу слід вчитися опановувати знаряддя не матері, а доньок.
Веретено. Та/або – ножиці.
Бо часто треба вірно зрозуміти, відмірити, зважити й обрізати зміст сьогоденного. Із тим щоб жахливе минуле не стало трагічним майбутнім.
Як це колись зробив львівський юрист Рафал Лемкін, що через побачене на власні очі створив для людства правила покарання за народовбивство, яке він назвав геноцидом.
Я згадав про це вчора у Києві, на поважній міжнародній конференції «Без права повернення», присвяченій вісімдесятим роковинам початку депортації українських німців.
Адже свою першу наукову роботу мого довгого та тернистого пошуку правди про життя та смерть народів я виклав на такій саме конференції.
Але проведеній на шістдесяті роковини початку народовбивства німців України.
Восени 2001 року в щиро залитому жовтневим сонцем та оздобленому пізніми трояндами мирному Донецьку, в добре відремонтованій університетській аудиторії було дуже незвично згадувати ці двісті тисяч жінок та дітей української землі, цілеспрямоване вбитих за три роки голодом та нелюдськими умовами комуністичним режимом.
Власне крім нащадків жертв та декількох вчених про це тоді мало хто згадував вголос. Що ж, сон розуму породжує чудовиськ і небажання вчасно визнавати реальність та поважати справедливість ніколи не призводить до чогось доброго.
Тому тішить, що наразі у Києві зібралися не тільки авторитетні українські, казахські та німецькі вчені та поважні громадські діячі української німецької спільноти.
Але й прикладом іноземні дипломати. Зокрема дуже вражає, що вони іноді мають справжній (а не як іноді у нас буває) вчений фах.
Я про вельмишановну Пані Посла Азербайджану в Україні, яка, здається, може розповісти про депортованих німців більше за окремих вітчизняних авторів. Але й вітчизняні науковці добре працюють, і як це часто буває - на виключному ентузіазмі.
Але сон розуму продовжується. І профільні органи влади України, крім академічного Інституту всесвітньої історії, на відміну від іноземних послів та посадових осіб з Казахстану, здається дещо забули про цю категорію жертв тоталітаризму у час сумних роковин. Це ще можна як не зрозуміти, то хоча б коригувати. Як мінімум сподіваюся що Держслужбі етнополітики та Українському інституту нацпам’яти хтось про це все чемно нагадає.
Але, що є для мене найсумнішим, на сумну дату промовчали й інші "шановні політики", кому (з їх слів) дуже болять жахливі акти геноциду від радянського режиму, злочинні депортації проти власної етнічної групи. Та які дуже добре знають не лише про кримський травень-1944, але й про серпень-1941.
Що ж, буває.
Звісно не усі жертви геноцидів та інших міжнародних злочинів є «модними» у сьогоденних «політичних трендах».
Але для тих, хто вчиться працювати із веретеном та ножицями у пошуку справедливості, ці «тренди» а також й політики, що десятиріччями заробляють електоральний та медійний капітал на нескінченному горі власних закатованих тоталітаризмом народів, цілком байдужі.
Бо усі мертві, живі та ненароджені жертви не-людяності, не-людства заслуговують на рівно однакову справедливість.
Тому робитимемо все щоб вони її у рівній мірі нарешті отримали.
Звісно, без чергового оголошення артистами лялькового театру у прокурорських мундирах опереткової підозри Сталіну та Берії по телебаченню.
Але – згідно чинного рішення компетентної установи, що набуде юридичної сили.
Адже для тих, кому не до вподоби мойри та їх веретено, рано чи пізно приходять еринії.
І я дуже добре уявляю маленьку дівчинку, що без сліз, через непозбутні голод та спрагу, плаче у зауральському Голодному Степу над тілом своєї нелюдські закатованої НКВСниками матері, вивезених з Криму у прожареному південним сонцем товарному вагоні.
І я думаю що ви також дуже добре для себе уявили цю дівчину.
А тепер – уявіть, що вона німка.
###
Матеріал АРК https://i617263o636f6e737472756374696f6ez.oszar.com/21193.
запис двох діб конференції.
Перший день https://www.facebook.com/deutsche.in.ua/videos/401462754914151
Другий день https://www.facebook.com/deutsche.in.ua/videos/594657838400878
Про мойр, що прядуть, вимірюють та обрізають нить буття. Яких не тільки розумник Платон, але й старовинна людська традиція ставила вище за метушливих античних божеств.
Тому, як на мене, вміти хоч якось користуватися терезами має кожен випускник найбільш занедбаної правничої бурси. Але з часом фаховому юристу слід вчитися опановувати знаряддя не матері, а доньок.
Веретено. Та/або – ножиці.
Бо часто треба вірно зрозуміти, відмірити, зважити й обрізати зміст сьогоденного. Із тим щоб жахливе минуле не стало трагічним майбутнім.
Як це колись зробив львівський юрист Рафал Лемкін, що через побачене на власні очі створив для людства правила покарання за народовбивство, яке він назвав геноцидом.
Я згадав про це вчора у Києві, на поважній міжнародній конференції «Без права повернення», присвяченій вісімдесятим роковинам початку депортації українських німців.
Адже свою першу наукову роботу мого довгого та тернистого пошуку правди про життя та смерть народів я виклав на такій саме конференції.
Але проведеній на шістдесяті роковини початку народовбивства німців України.
Восени 2001 року в щиро залитому жовтневим сонцем та оздобленому пізніми трояндами мирному Донецьку, в добре відремонтованій університетській аудиторії було дуже незвично згадувати ці двісті тисяч жінок та дітей української землі, цілеспрямоване вбитих за три роки голодом та нелюдськими умовами комуністичним режимом.
Власне крім нащадків жертв та декількох вчених про це тоді мало хто згадував вголос. Що ж, сон розуму породжує чудовиськ і небажання вчасно визнавати реальність та поважати справедливість ніколи не призводить до чогось доброго.
Тому тішить, що наразі у Києві зібралися не тільки авторитетні українські, казахські та німецькі вчені та поважні громадські діячі української німецької спільноти.
Але й прикладом іноземні дипломати. Зокрема дуже вражає, що вони іноді мають справжній (а не як іноді у нас буває) вчений фах.
Я про вельмишановну Пані Посла Азербайджану в Україні, яка, здається, може розповісти про депортованих німців більше за окремих вітчизняних авторів. Але й вітчизняні науковці добре працюють, і як це часто буває - на виключному ентузіазмі.
Але сон розуму продовжується. І профільні органи влади України, крім академічного Інституту всесвітньої історії, на відміну від іноземних послів та посадових осіб з Казахстану, здається дещо забули про цю категорію жертв тоталітаризму у час сумних роковин. Це ще можна як не зрозуміти, то хоча б коригувати. Як мінімум сподіваюся що Держслужбі етнополітики та Українському інституту нацпам’яти хтось про це все чемно нагадає.
Але, що є для мене найсумнішим, на сумну дату промовчали й інші "шановні політики", кому (з їх слів) дуже болять жахливі акти геноциду від радянського режиму, злочинні депортації проти власної етнічної групи. Та які дуже добре знають не лише про кримський травень-1944, але й про серпень-1941.
Що ж, буває.
Звісно не усі жертви геноцидів та інших міжнародних злочинів є «модними» у сьогоденних «політичних трендах».
Але для тих, хто вчиться працювати із веретеном та ножицями у пошуку справедливості, ці «тренди» а також й політики, що десятиріччями заробляють електоральний та медійний капітал на нескінченному горі власних закатованих тоталітаризмом народів, цілком байдужі.
Бо усі мертві, живі та ненароджені жертви не-людяності, не-людства заслуговують на рівно однакову справедливість.
Тому робитимемо все щоб вони її у рівній мірі нарешті отримали.
Звісно, без чергового оголошення артистами лялькового театру у прокурорських мундирах опереткової підозри Сталіну та Берії по телебаченню.
Але – згідно чинного рішення компетентної установи, що набуде юридичної сили.
Адже для тих, кому не до вподоби мойри та їх веретено, рано чи пізно приходять еринії.
І я дуже добре уявляю маленьку дівчинку, що без сліз, через непозбутні голод та спрагу, плаче у зауральському Голодному Степу над тілом своєї нелюдські закатованої НКВСниками матері, вивезених з Криму у прожареному південним сонцем товарному вагоні.
І я думаю що ви також дуже добре для себе уявили цю дівчину.
А тепер – уявіть, що вона німка.
###
Матеріал АРК https://i617263o636f6e737472756374696f6ez.oszar.com/21193.
запис двох діб конференції.
Перший день https://www.facebook.com/deutsche.in.ua/videos/401462754914151
Другий день https://www.facebook.com/deutsche.in.ua/videos/594657838400878