![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
Різдво та інші сімейні свята - це подолання травми. І хоча суспільство все більш атомизується і відповідно травми все більше індивидуальні, - все це вірно, але - колективні травми також нікуди не зникають.
Західний світ зазнав не менше горя і лиха, ніж ми. На Різдво теж збираються колом і що ж вони переповідають? Все як в Україні, а ще - історії дивного спасіння. Звісно, слово найперше старшому поколінню.
Якщо хочете аналогії, уявіть що за різдвяним столом - байдуже яким то стилем - стара бабуся розповідає, як вона врятувалась чи радше її врятували: від Голодомору, від нацистів, від комуністів, махновців, чекистів і таке инше.
Нам це здається дивним?
Не хочемо псувати настрій?
Травми живуть в тіні нашої свідомості.
Сам я не психіатр, але це здається вже в них аксіома: непроговорена біль, травма яку переказують лише в травматичних же обставинах - тобто без настрою і з неохотою - буде жити далі, жерти, переживе може і свою жертву, свого носія.
В євреїв епохи Ідиш було гучне і трохи ідіотське свято Пуримшпіль, в ході якого всі включно зі старими жінками напивалися в усмерть. Але перед тим в родині пригадували власний сімейний "пурим" - спасіння когось конкретного, тати, дядюшки, бабусі від якогось чергового погрому, арешту і страти.
В кримських караїмів був аналогічний звичай - Ага-Думпа, і розмови точились переважно на тему, як влада, сказав би Сковорода, "ловила та не спіймала".
Для колективних травм другим полюсом (перший - це скорб і ненависть, помста та гнів, обіцянка ніколи більше не повернутись спиною) - так от другим потрібен світлий казковий елемент, чудісне спасіння.
Саме під таким кутом варто дивитись українцям й кримцям на епоху що минає. Як щіра скорбота у дні жалоби, такою ж щірою має бути радість від спасіння, вціління, виживання.
Бо кожний хто вижив у страшній катастрофі - щасливчик, але не кожний це розуміє.
Підсвідома провина перед тими, хто загинув, неприродний але реальний стид що ти живеш ніби замість них - тих хто пав, кого не зміг захистити - це головна складова зажиму емоцій та фіксації на негативі.
Але гнів треба присвячувати ворогу, а не собі. Собі варто нагадувати: "Ти не погана людина, ти людина з якою сталось погане".
Я не є духовним лідером і навряд чи розвину цю думку краще, ніж вже тут виклав.
Однак буду радий, якщо українська церква, діячи інших вір і сповідань звернуть на це увагу.
Наповнять її змістом і формою, якої бракує пораненим душам.
Адже ми на війні.
І вже не лише наші дідусі, але ми самі, наші родичі й друзі, кохані та близькі - лежать з ворожими кулями, гніють в тюрмах і мучаються в полоні.
А поруч ті, хто врятувались чи просто вціліли.
І свято врятування потрібне як загальнонаціональна терапія.
Різдво та інші сімейні свята - це подолання травми. І хоча суспільство все більш атомизується і відповідно травми все більше індивидуальні, - все це вірно, але - колективні травми також нікуди не зникають.
Західний світ зазнав не менше горя і лиха, ніж ми. На Різдво теж збираються колом і що ж вони переповідають? Все як в Україні, а ще - історії дивного спасіння. Звісно, слово найперше старшому поколінню.
Якщо хочете аналогії, уявіть що за різдвяним столом - байдуже яким то стилем - стара бабуся розповідає, як вона врятувалась чи радше її врятували: від Голодомору, від нацистів, від комуністів, махновців, чекистів і таке инше.
Нам це здається дивним?
Не хочемо псувати настрій?
Травми живуть в тіні нашої свідомості.
Сам я не психіатр, але це здається вже в них аксіома: непроговорена біль, травма яку переказують лише в травматичних же обставинах - тобто без настрою і з неохотою - буде жити далі, жерти, переживе може і свою жертву, свого носія.
В євреїв епохи Ідиш було гучне і трохи ідіотське свято Пуримшпіль, в ході якого всі включно зі старими жінками напивалися в усмерть. Але перед тим в родині пригадували власний сімейний "пурим" - спасіння когось конкретного, тати, дядюшки, бабусі від якогось чергового погрому, арешту і страти.
В кримських караїмів був аналогічний звичай - Ага-Думпа, і розмови точились переважно на тему, як влада, сказав би Сковорода, "ловила та не спіймала".
Для колективних травм другим полюсом (перший - це скорб і ненависть, помста та гнів, обіцянка ніколи більше не повернутись спиною) - так от другим потрібен світлий казковий елемент, чудісне спасіння.
Саме під таким кутом варто дивитись українцям й кримцям на епоху що минає. Як щіра скорбота у дні жалоби, такою ж щірою має бути радість від спасіння, вціління, виживання.
Бо кожний хто вижив у страшній катастрофі - щасливчик, але не кожний це розуміє.
Підсвідома провина перед тими, хто загинув, неприродний але реальний стид що ти живеш ніби замість них - тих хто пав, кого не зміг захистити - це головна складова зажиму емоцій та фіксації на негативі.
Але гнів треба присвячувати ворогу, а не собі. Собі варто нагадувати: "Ти не погана людина, ти людина з якою сталось погане".
Я не є духовним лідером і навряд чи розвину цю думку краще, ніж вже тут виклав.
Однак буду радий, якщо українська церква, діячи інших вір і сповідань звернуть на це увагу.
Наповнять її змістом і формою, якої бракує пораненим душам.
Адже ми на війні.
І вже не лише наші дідусі, але ми самі, наші родичі й друзі, кохані та близькі - лежать з ворожими кулями, гніють в тюрмах і мучаються в полоні.
А поруч ті, хто врятувались чи просто вціліли.
І свято врятування потрібне як загальнонаціональна терапія.