Diana Makarova · ПЕРШИЙ БІЙ, ОСТАННІЙ БІЙ
Feb. 19th, 2023 07:27 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan- Плавить людей наближення 24-того. І ще й буде плавити. - сказала моя донька і мій товариш.
- Не знаю. - спохмурніла я. - Мене сьогоднішній день плавить.
- Ну, в тебе це давно, це ясно. І щороку. - лагідно всміхнулась до мене донька, яка разом зі мною переживала всі ці "давно й щороку"
Плавить щороку, це так. І плавить вже ледь не кожен день - але, але...
... сьогодні розпочався бій, який ми вважали останнім.
мало хто вірив в те, що вийдемо з цього бою переможцями. Бо нас лишалась жменька посеред Києва. І коло ставало дедалі вужчим.
Гімн лунав щогодини, я завжди бігла не зупиняючись, усі три місяці, і це дуже погано, коли людина біжить крізь гімн, людина мусить стати і проспівати разом з усіма. Але у мене було виправдання, я бігла повз і крізь той гімн лишень для того, щоб він звучав і далі. І завжди я несла якісь коробки й сумки до палаток Самооборони. Я була інтендантом Майдану.
Сьогодні пізно ввечері, дев'ять років тому, коли я бігла в тому колі, якого лишалось все менше, я несла бензин, і залунав гімн - я раптом зупинилась.
- Ну, що там? Побігли? - шарпнула мене моя супутниця.
Але я стояла як вкапана, я прикладала руку до серця і співала гімн України. Бо мені раптом подумалось, що кожен гімн на Майдані може бути останнім. Тож мушу нарешті зупинитись і простояти весь час гімну. Хоч раз. На випадок, якщо ми раптом не переможемо.
І ми перемогли.
Перемогли у тому бою, де вже, здавалось, і надії не було.
І ми одразу почали наступний бій.
... сьогодні, вісім років тому, закінчувався той бій, який ми сподівались мати не останнім
але він став останнім на багато років. Років локальних боїв і поступового затишшя.
Учора, вісім років тому, ми виїздили із Артемівська, ми теж виходили зі свого бою. Ми йшли до них і повз них, ми бачили їх. Ми знали їх. Я була інтендантом Дебальцевого.
- Чим пахне Дебальцеве? - спитав у мене товариш, беручи інтерв'ю, яке надовго вкладе мене до ліжка, так тяжко було мені його давати.
Я довго думала, згадувала запахи. Запахи є найкращим і найшвидшим тригером. Дебальцеве пахнуло брудним і чорним снігом, мазутом і вихлопними газами машин. Артемівськ пахнув кров'ю біля лікарні, запахом мертвих тіл біля моргу, де вже не ставало місць для тіл і їх складали в коридорах і трунах біля моргу, ще пахнув порваною гумою біля располаг, куди вповзала братія, що вижила. Артемівськ пахнув руками, які я тиснула - брудними, чорними від морозу і мазуту, руками. Ті руки мали зірвані нігті, а також нігті цілі, але чорні від сажі. Форма, до якої я притискалась, пахнула потом і кров'ю.
От чим пахнув Артемівськ.
... далі буде 24 лютого, шість років тому.
Тоді розпочинався бій, про який вже мало хто пам'ятає. Він пахнув порохом і специфічним запахом близьких вибухів. Також він пахнув свіжим хлібом, яким затарювали ми машини, що вилетіли з Зеніту й Бутівки. Я була інтендантом Авдіївки.
І пахнув свіжими дровами у буржуйках, які стояли у палатках поблизу стадіону Авдіївки. Втім, тут я можу збрехати. БО я ж сама привозила до тих палаток генератори, можливо, обігрів вівся зовсім по-іншому, там начебто стояли УФО. Але палені дрова теж були, можливо, з польових кухонь.
І знову й знову запах снігу.
І завжди він чорний, вичовганий - і в Дебальцевому, і в Авдіївці, і на Майдані, де снігу тоді наче й не було.
Мій проклятий і чорний сніг, я ненавиджу тебе - але я тобі вдячна. Ти вчив мене плавитись потроху, хоч кожен раз я вважала, що це останній раз. Ти привчив мене, старий мій тригер. Ладно вже, я готова до тригерів 22 року.
Не може людина перебувати весь час в бою. Від цього найміцніша психіка поїде дахом. Людині мусить бути перепочинок.
Та ладно вам, чому не може? Ще й як може. Це називається звичкою перебувати в бою. Дивіться, я і зараз біжу тим снігом.
Якого не було на Майдані, але чомусь я пам'ятаю його запах.
Запах початку бою, який мав стати останнім, але став лише початком наших боїв.
Побігли разом? Гайда зі мною. Бо звичка перебувати у бою - це не найгірша зі звичок.
фото від Pavel Netesov та Чадюк Ігор
- Не знаю. - спохмурніла я. - Мене сьогоднішній день плавить.
- Ну, в тебе це давно, це ясно. І щороку. - лагідно всміхнулась до мене донька, яка разом зі мною переживала всі ці "давно й щороку"
Плавить щороку, це так. І плавить вже ледь не кожен день - але, але...
... сьогодні розпочався бій, який ми вважали останнім.
мало хто вірив в те, що вийдемо з цього бою переможцями. Бо нас лишалась жменька посеред Києва. І коло ставало дедалі вужчим.
Гімн лунав щогодини, я завжди бігла не зупиняючись, усі три місяці, і це дуже погано, коли людина біжить крізь гімн, людина мусить стати і проспівати разом з усіма. Але у мене було виправдання, я бігла повз і крізь той гімн лишень для того, щоб він звучав і далі. І завжди я несла якісь коробки й сумки до палаток Самооборони. Я була інтендантом Майдану.
Сьогодні пізно ввечері, дев'ять років тому, коли я бігла в тому колі, якого лишалось все менше, я несла бензин, і залунав гімн - я раптом зупинилась.
- Ну, що там? Побігли? - шарпнула мене моя супутниця.
Але я стояла як вкапана, я прикладала руку до серця і співала гімн України. Бо мені раптом подумалось, що кожен гімн на Майдані може бути останнім. Тож мушу нарешті зупинитись і простояти весь час гімну. Хоч раз. На випадок, якщо ми раптом не переможемо.
І ми перемогли.
Перемогли у тому бою, де вже, здавалось, і надії не було.
І ми одразу почали наступний бій.
... сьогодні, вісім років тому, закінчувався той бій, який ми сподівались мати не останнім
але він став останнім на багато років. Років локальних боїв і поступового затишшя.
Учора, вісім років тому, ми виїздили із Артемівська, ми теж виходили зі свого бою. Ми йшли до них і повз них, ми бачили їх. Ми знали їх. Я була інтендантом Дебальцевого.
- Чим пахне Дебальцеве? - спитав у мене товариш, беручи інтерв'ю, яке надовго вкладе мене до ліжка, так тяжко було мені його давати.
Я довго думала, згадувала запахи. Запахи є найкращим і найшвидшим тригером. Дебальцеве пахнуло брудним і чорним снігом, мазутом і вихлопними газами машин. Артемівськ пахнув кров'ю біля лікарні, запахом мертвих тіл біля моргу, де вже не ставало місць для тіл і їх складали в коридорах і трунах біля моргу, ще пахнув порваною гумою біля располаг, куди вповзала братія, що вижила. Артемівськ пахнув руками, які я тиснула - брудними, чорними від морозу і мазуту, руками. Ті руки мали зірвані нігті, а також нігті цілі, але чорні від сажі. Форма, до якої я притискалась, пахнула потом і кров'ю.
От чим пахнув Артемівськ.
... далі буде 24 лютого, шість років тому.
Тоді розпочинався бій, про який вже мало хто пам'ятає. Він пахнув порохом і специфічним запахом близьких вибухів. Також він пахнув свіжим хлібом, яким затарювали ми машини, що вилетіли з Зеніту й Бутівки. Я була інтендантом Авдіївки.
І пахнув свіжими дровами у буржуйках, які стояли у палатках поблизу стадіону Авдіївки. Втім, тут я можу збрехати. БО я ж сама привозила до тих палаток генератори, можливо, обігрів вівся зовсім по-іншому, там начебто стояли УФО. Але палені дрова теж були, можливо, з польових кухонь.
І знову й знову запах снігу.
І завжди він чорний, вичовганий - і в Дебальцевому, і в Авдіївці, і на Майдані, де снігу тоді наче й не було.
Мій проклятий і чорний сніг, я ненавиджу тебе - але я тобі вдячна. Ти вчив мене плавитись потроху, хоч кожен раз я вважала, що це останній раз. Ти привчив мене, старий мій тригер. Ладно вже, я готова до тригерів 22 року.
Не може людина перебувати весь час в бою. Від цього найміцніша психіка поїде дахом. Людині мусить бути перепочинок.
Та ладно вам, чому не може? Ще й як може. Це називається звичкою перебувати в бою. Дивіться, я і зараз біжу тим снігом.
Якого не було на Майдані, але чомусь я пам'ятаю його запах.
Запах початку бою, який мав стати останнім, але став лише початком наших боїв.
Побігли разом? Гайда зі мною. Бо звичка перебувати у бою - це не найгірша зі звичок.
фото від Pavel Netesov та Чадюк Ігор