![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАндрій Лозовий
Юрій Луценко розповів кумедну історію на спомин про Миколу Коханівського. Поклавши слухавку, я згадав, як мій улюблений Курт Воннеґут у своєму «Потиснути руку Богові» пише про те, що коли порятунку нема - лікуватися можливо лише жартами та іронією. А він знав, що пише, бо сам, як і Микола, пішов добровольцем на фронт. Уявіть собі, як боліло Воннеґуту, етнічному німцю і американському солдату, дивитись своїми очима, як знищують Маріуполь, вибачте, Дрезден. І переконує нас, що реальності можна помститися сміхом за те, що вона буває такою жорсткою і незатишною.
Звісно, у Луценка стосунки з Коханівським були не прості, бо представнику системи, навіть достойному (Юрій теж пішов добровольцем на фронт, нагадаю, маючи онкологію, тому навіть я не тримаю зла, що колись хотів мене посадити; до речі, нині в боях під Вовчанськом його молодший син Віталій, теж доброволець) - не можливо нормально ужитися в одній хаті-країні з абсолютним ідеалістом - людиною цілком чорно-білого мислення. Таким, як був Микола Миколайович Коханівський, Друг Буревій, командир добробату ОУН, Герой війни та революції, уродженець окупованого нині (вибачте - поки-що) Приазовського на Мелітопольщині. Зауважте, до 32-х років - російськомовний. Це для тих, хто пише, мовляв, важко перевчитися.
2009 рік, 30 червня. День народження Романа Шухевича. Знайомий каже мені: ти чув, що якийсь навіжений відбив носа Лєніну? Красава, кажу, а я думав, мавзолей охороняють пристойно. Та не Москві, телепню, в Києві у пам’ятника на Бесарабці. А як же він туди виліз?.. - знов питаю. А я знаю? - відповідає. - Спитай в нього… То я і пішов на суд спитати. Підійшов до тієї огидної клітки (була тоді ще така принизлива мода), подякував, потис руку, глянув у вічі і зрозумів, що не треба нічого питати. Все і так ясно. Очі палаючі свободою - мовив хтось за моєю спиною, дивлячись на Миколу. Лицар сталевої волі, який по-справжньому не боїться нічого. Навіть смерті. Як і боляче і сумно, що він не зміг її обдурити, хоча мені - як і багатьом іншим людям - здавалося, що він безсмертний. Безсмертним він і буде, навіки залишившись в пам’яті прийдешніх поколінь. А тоді на суді він чимось нагадував ОУНівця Миколу Лемика, який у 1933 році застрелив совєцького консула ві Львові нєкого Майлова, а свій суд перетворив на (в хорошому значенні слова) піар-акцію, аби привернути увагу до Голодомору в Наддніпрянській Україні. Ніколи його про це не питав, але видається: той судовий процес приносив мені певне садистське задоволення у знущанні над системою, а особливо - над радянськими рудиментами в ній.
Потім були сотні мітингів, судових засідань над іншими політичними в’язнями (Комітет захисту їх очолював Микола, а затим - пані Тетяна Близнюк псевдо «Вчителька»), а ще сотні годин - душевних розмов і світоглядних дискусій. Одного разу, років десять тому, коли Буревій ще вживав алькоголь (потім за прикладом Бандери став полум’яним борцем за тверезість також) просиділи у мене в офісі на балконі до ранку. Переважно сперечались, але культурно і коректно. Вибачте, за історичну фамільярність, як Липинський з Донцовим. Микола бачив чорне і біле - і така була його правда - можливо, якраз це давало йому таку невичерпну силу і незламність. Я дивлюсь на світ через іншу лінзу, люблю роздивлятися відтінки. Не знаю, хто з нас правий - може, і Кох - але у кількох важких ситуаціях в моєму житті він завжди пропонував допомогу. І завжди тримав Слово. Така дивовижно рідкісна чеснота в наш час. На багатьох екшенах поряд з Буревієм була його прекрасна дружина Катруся - надзвичайно чуйна і красива жінка. Отак подивишся на них й розумієш, чому прізвище спільнокореневе із словом «кохання». Вона нагадувала молоду Славу Стецько, Олену Телігу, Ярославу Бандеру і Княгиню Ольгу водночас. Не знаю, як розрадити її біль, але Микола страшенно нею гордився в приватних розмовах, які тут згадувати не доречно. Підтримувала у всьому. Шия українського націоналізму, без якої погано працює Голова.
Повернімось на той суд влітку 2009. Цікаву подробицю про ці події розповів сьогодні тодішній міністр внутрішніх справ Луценко (пишу це з дозволу Юрія Віталійовича, позаяк переказую приватну розмову). Дізнавшись такт новину, міністр зателефонував керівнику київського главку Яремі, той звісно теж вже знав, що трапилася така непересічна подія:
-Віталій Григорович, ти ж у Львові служив! Тебе що там, не навчили бути патріотом.
-Юрій Віталійович, запевняю Вас, я глибоко переконаний український патріот.
-То нахуя ти його посадив?
-А що, треба було відпустити?!..
-Ні, зовсім відпустити не можна, хай йому дадуть 15 діб, але пояснять, що ці 15 діб він відсидить за те, що розбив Лєніну всього лише тільки носа.
Юрій Луценко розповів кумедну історію на спомин про Миколу Коханівського. Поклавши слухавку, я згадав, як мій улюблений Курт Воннеґут у своєму «Потиснути руку Богові» пише про те, що коли порятунку нема - лікуватися можливо лише жартами та іронією. А він знав, що пише, бо сам, як і Микола, пішов добровольцем на фронт. Уявіть собі, як боліло Воннеґуту, етнічному німцю і американському солдату, дивитись своїми очима, як знищують Маріуполь, вибачте, Дрезден. І переконує нас, що реальності можна помститися сміхом за те, що вона буває такою жорсткою і незатишною.
Звісно, у Луценка стосунки з Коханівським були не прості, бо представнику системи, навіть достойному (Юрій теж пішов добровольцем на фронт, нагадаю, маючи онкологію, тому навіть я не тримаю зла, що колись хотів мене посадити; до речі, нині в боях під Вовчанськом його молодший син Віталій, теж доброволець) - не можливо нормально ужитися в одній хаті-країні з абсолютним ідеалістом - людиною цілком чорно-білого мислення. Таким, як був Микола Миколайович Коханівський, Друг Буревій, командир добробату ОУН, Герой війни та революції, уродженець окупованого нині (вибачте - поки-що) Приазовського на Мелітопольщині. Зауважте, до 32-х років - російськомовний. Це для тих, хто пише, мовляв, важко перевчитися.
2009 рік, 30 червня. День народження Романа Шухевича. Знайомий каже мені: ти чув, що якийсь навіжений відбив носа Лєніну? Красава, кажу, а я думав, мавзолей охороняють пристойно. Та не Москві, телепню, в Києві у пам’ятника на Бесарабці. А як же він туди виліз?.. - знов питаю. А я знаю? - відповідає. - Спитай в нього… То я і пішов на суд спитати. Підійшов до тієї огидної клітки (була тоді ще така принизлива мода), подякував, потис руку, глянув у вічі і зрозумів, що не треба нічого питати. Все і так ясно. Очі палаючі свободою - мовив хтось за моєю спиною, дивлячись на Миколу. Лицар сталевої волі, який по-справжньому не боїться нічого. Навіть смерті. Як і боляче і сумно, що він не зміг її обдурити, хоча мені - як і багатьом іншим людям - здавалося, що він безсмертний. Безсмертним він і буде, навіки залишившись в пам’яті прийдешніх поколінь. А тоді на суді він чимось нагадував ОУНівця Миколу Лемика, який у 1933 році застрелив совєцького консула ві Львові нєкого Майлова, а свій суд перетворив на (в хорошому значенні слова) піар-акцію, аби привернути увагу до Голодомору в Наддніпрянській Україні. Ніколи його про це не питав, але видається: той судовий процес приносив мені певне садистське задоволення у знущанні над системою, а особливо - над радянськими рудиментами в ній.
Потім були сотні мітингів, судових засідань над іншими політичними в’язнями (Комітет захисту їх очолював Микола, а затим - пані Тетяна Близнюк псевдо «Вчителька»), а ще сотні годин - душевних розмов і світоглядних дискусій. Одного разу, років десять тому, коли Буревій ще вживав алькоголь (потім за прикладом Бандери став полум’яним борцем за тверезість також) просиділи у мене в офісі на балконі до ранку. Переважно сперечались, але культурно і коректно. Вибачте, за історичну фамільярність, як Липинський з Донцовим. Микола бачив чорне і біле - і така була його правда - можливо, якраз це давало йому таку невичерпну силу і незламність. Я дивлюсь на світ через іншу лінзу, люблю роздивлятися відтінки. Не знаю, хто з нас правий - може, і Кох - але у кількох важких ситуаціях в моєму житті він завжди пропонував допомогу. І завжди тримав Слово. Така дивовижно рідкісна чеснота в наш час. На багатьох екшенах поряд з Буревієм була його прекрасна дружина Катруся - надзвичайно чуйна і красива жінка. Отак подивишся на них й розумієш, чому прізвище спільнокореневе із словом «кохання». Вона нагадувала молоду Славу Стецько, Олену Телігу, Ярославу Бандеру і Княгиню Ольгу водночас. Не знаю, як розрадити її біль, але Микола страшенно нею гордився в приватних розмовах, які тут згадувати не доречно. Підтримувала у всьому. Шия українського націоналізму, без якої погано працює Голова.
Повернімось на той суд влітку 2009. Цікаву подробицю про ці події розповів сьогодні тодішній міністр внутрішніх справ Луценко (пишу це з дозволу Юрія Віталійовича, позаяк переказую приватну розмову). Дізнавшись такт новину, міністр зателефонував керівнику київського главку Яремі, той звісно теж вже знав, що трапилася така непересічна подія:
-Віталій Григорович, ти ж у Львові служив! Тебе що там, не навчили бути патріотом.
-Юрій Віталійович, запевняю Вас, я глибоко переконаний український патріот.
-То нахуя ти його посадив?
-А що, треба було відпустити?!..
-Ні, зовсім відпустити не можна, хай йому дадуть 15 діб, але пояснять, що ці 15 діб він відсидить за те, що розбив Лєніну всього лише тільки носа.