![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
щіро дивуюся, як тепер люблять кпинити Європу, що вона дає замало, не те, невчасно, не тої якості і не з тим виразом на губах.
Воно ніби бурлить десь тут, в блогах, але на ділі формує опінію і висипається потім заявами офіційних осіб, - тим більше що ці особи в нас майже наскрізь усі популісти.
Черчіль чого тільки не наслухався, коли благав допомоги від Штатів - але не згадую, щоби він заохочував серед британців зневагу, невдячність до союзників. Зціпівши щелепи бульдогом, він інтригував щоби в Штатах перемогло пробританське лоббі, для чого годилися і єврейське, тоді ще не дуже впливове, і польське, і навіть профсоюзи, яких у себе в країні він на дух не переносив.
Так, тоді Британія була "брамою Європи", як ми тепер.
З огляду на географію, можна було назвати навіть "останьою барикадою".
Чим же я пояснюю, як британці тисли без істерик на останніх союзників - м'яко, ввічливо але настирно?
Можливо, джентельменством у крові, яке в нас ще виховувати і виховувати. Можливо й тим, що звикли нести на голові невидиму корону.
А може просто повезло з лідерами.
Без сумніву, серед англійців того часу боляча поразка французів викликала споконвічно жевріючу зневагу, презирство до Франції.
Проте офіційоз замість того щоби потурати над союзниками-невдахами, витяг тоді малозвістного якогось генеральчика та посадив за радіорубку, і вже за півроку про Де Голля та Резістанс знала фашистська Європа.
Це діловий підхід до справ, тому слід до якостей додати ще й те, що більшість англійців не лорди, а потомствені купці.
Ну а кого нагадує мені постійне кпинення союзників?
На жаль, так себе поводили білогвардійці сто років тому.
Все їм союзники не так вгодили.
Мемуари Денікіна, Врангеля, коли викинути з них укори Антанті, зхудіють удвічі.
Ставлення до союзників через губу - як той меч обоюдогострий: вже і самому здається, що там через губу розмовляють, і відповідь в тому дусі, а потім і справді так відповідатимуть - і, о щастя! - значить моя зневага була обгрунтована.
Брам Європи було багато.
Русь билася з монголами самотужки, Галиччина запрошувала союзників, врешті залишки того і того віднайшли надійну союзну силу зовсім поруч з собою.
Виявилось, що в болотах і непролазних лісах весь цей час сиділи балтийські племена, які не бояться ні чорта ні бога і разом з ними відродили Князівство.
Стало воно зватися Литовським, та краще вже точно так, ніж як Твері, Вязьмє та Клязьмє, що стали просто улусами на чолі з улубеями.
Коли турки вперше напали на Відень, Австрія стала черговою інкарнацією "Брами Європи",
та їй не пощастило.
Зрада угорців, ревнива ворожість французів (які тоді воювали з іспанцями, кузенами Австрії) і байдужість іспанців (зайнятих знову ж війною з французами), - і всьому тому протиставлено лише надзусилля полководців і невеличку допомогу німців.
Довелося підписувати принизливі угоди, в яких невдача "Вєни за трі дня" превратилась в милість султана, який дозволяв імператорові "поки що, з його ласки", сидіти на троні.
Проте друга осада Відня - минуло вже півтора століття - показала блискучість дипломатії.
З Польщею та Литвою затверджено договір, що ми би назвали прообраз НАТО.
Залучилися і банкири з Венеції, відчувши що ця штука пахне грошима.
Прибули під Відень українські козаки, німецькі ландскнехти, швейцарські найманці.
Полякам пообіцяли відбити від турків українські Поділля і Правобережжя, хоча до того ще було рокам чекати.
Цього мало: дипломатія не лише плащ а й кинджал.
Все так же били у спину французи: "Король-Сонце" підігравав туркам, роблячи спустошливі набіги на німців.
Його вдалося ізолювати завдяки союзу Німеччини, Нідерландів та Іспанії, (а домовитись габсбургам з голандцями, попри їхні війни в минулому - м'яко кажучи, було нелегко!)
вивести з гри профранцузького короля Чарльза Англійського завдяки оприлюдненню його таємних домовин з католиками проти протестантів.
Агенти ліги (так звався прообраз НАТО) розносили плітки про ворожі задуми турецького падишаха щодо кримського хана, хана - проти падишаха і проти ногайців, ногайців - проти хана і падишаха,
і це послаблювало координацію, створювало атмосферу підозри, примушувало турків спиратися не на бойові якості татар, а на сумнівні сили валахів, молдовів, угорців.
Яничар підігрівали проти інших родів військ, а тих - проти яничар.
Після поразки падишах шукав винуватців і карав на горло, та длань карающа падала переважно на вірних слуг.
Так можна перераховувати багато випадків, коли та чи інша країна опинялася "Брамою Європи".
Хіба не була такою Польща у 1939? Чехословаччина роком раніше? УНР поколінням старше?
Саме по собі становище "Брами" ще ні до чого не зобов'язує інших.
Ми можемо лаяти недолугих римського папу і імператора, які не надали вчасно допомоги проти монголів, і навіть вели з ними переговори, коли ті палили Угорщину, Польщу, Чехію.
Проте змінити цього не зможемо, якщо просто лаяти.
Дипломатія, в тому числі таємна, має бути на рівні Талейрановому, не менше.
А насамперед, слід викинути з голови образ "колективного зобов'язаного" перед нами європейця, розмазаного від скандинавів до албанця.
З кожною країною слід вести свою продуману гру, і ставити на пропозиції, які ми можемо висунути і відібрати, в залежности від кон'юнктури.
Загальноєвропейця поки що не існує: можливо це будемо ми чи наші діти, але зараз є національні уряди, в урядах - партії, в партій - парламенти, і з кожним гравцем слід проводити окрему, старанну роботу, ніколи не відсікаючи йому шляху до рукостискання та не даючи сідати собі на шию.
А для того слід навчитися ПРОПОНУВАТИ, а не лише вимагати, прохати і дорікати, як зараз.
щіро дивуюся, як тепер люблять кпинити Європу, що вона дає замало, не те, невчасно, не тої якості і не з тим виразом на губах.
Воно ніби бурлить десь тут, в блогах, але на ділі формує опінію і висипається потім заявами офіційних осіб, - тим більше що ці особи в нас майже наскрізь усі популісти.
Черчіль чого тільки не наслухався, коли благав допомоги від Штатів - але не згадую, щоби він заохочував серед британців зневагу, невдячність до союзників. Зціпівши щелепи бульдогом, він інтригував щоби в Штатах перемогло пробританське лоббі, для чого годилися і єврейське, тоді ще не дуже впливове, і польське, і навіть профсоюзи, яких у себе в країні він на дух не переносив.
Так, тоді Британія була "брамою Європи", як ми тепер.
З огляду на географію, можна було назвати навіть "останьою барикадою".
Чим же я пояснюю, як британці тисли без істерик на останніх союзників - м'яко, ввічливо але настирно?
Можливо, джентельменством у крові, яке в нас ще виховувати і виховувати. Можливо й тим, що звикли нести на голові невидиму корону.
А може просто повезло з лідерами.
Без сумніву, серед англійців того часу боляча поразка французів викликала споконвічно жевріючу зневагу, презирство до Франції.
Проте офіційоз замість того щоби потурати над союзниками-невдахами, витяг тоді малозвістного якогось генеральчика та посадив за радіорубку, і вже за півроку про Де Голля та Резістанс знала фашистська Європа.
Це діловий підхід до справ, тому слід до якостей додати ще й те, що більшість англійців не лорди, а потомствені купці.
Ну а кого нагадує мені постійне кпинення союзників?
На жаль, так себе поводили білогвардійці сто років тому.
Все їм союзники не так вгодили.
Мемуари Денікіна, Врангеля, коли викинути з них укори Антанті, зхудіють удвічі.
Ставлення до союзників через губу - як той меч обоюдогострий: вже і самому здається, що там через губу розмовляють, і відповідь в тому дусі, а потім і справді так відповідатимуть - і, о щастя! - значить моя зневага була обгрунтована.
Брам Європи було багато.
Русь билася з монголами самотужки, Галиччина запрошувала союзників, врешті залишки того і того віднайшли надійну союзну силу зовсім поруч з собою.
Виявилось, що в болотах і непролазних лісах весь цей час сиділи балтийські племена, які не бояться ні чорта ні бога і разом з ними відродили Князівство.
Стало воно зватися Литовським, та краще вже точно так, ніж як Твері, Вязьмє та Клязьмє, що стали просто улусами на чолі з улубеями.
Коли турки вперше напали на Відень, Австрія стала черговою інкарнацією "Брами Європи",
та їй не пощастило.
Зрада угорців, ревнива ворожість французів (які тоді воювали з іспанцями, кузенами Австрії) і байдужість іспанців (зайнятих знову ж війною з французами), - і всьому тому протиставлено лише надзусилля полководців і невеличку допомогу німців.
Довелося підписувати принизливі угоди, в яких невдача "Вєни за трі дня" превратилась в милість султана, який дозволяв імператорові "поки що, з його ласки", сидіти на троні.
Проте друга осада Відня - минуло вже півтора століття - показала блискучість дипломатії.
З Польщею та Литвою затверджено договір, що ми би назвали прообраз НАТО.
Залучилися і банкири з Венеції, відчувши що ця штука пахне грошима.
Прибули під Відень українські козаки, німецькі ландскнехти, швейцарські найманці.
Полякам пообіцяли відбити від турків українські Поділля і Правобережжя, хоча до того ще було рокам чекати.
Цього мало: дипломатія не лише плащ а й кинджал.
Все так же били у спину французи: "Король-Сонце" підігравав туркам, роблячи спустошливі набіги на німців.
Його вдалося ізолювати завдяки союзу Німеччини, Нідерландів та Іспанії, (а домовитись габсбургам з голандцями, попри їхні війни в минулому - м'яко кажучи, було нелегко!)
вивести з гри профранцузького короля Чарльза Англійського завдяки оприлюдненню його таємних домовин з католиками проти протестантів.
Агенти ліги (так звався прообраз НАТО) розносили плітки про ворожі задуми турецького падишаха щодо кримського хана, хана - проти падишаха і проти ногайців, ногайців - проти хана і падишаха,
і це послаблювало координацію, створювало атмосферу підозри, примушувало турків спиратися не на бойові якості татар, а на сумнівні сили валахів, молдовів, угорців.
Яничар підігрівали проти інших родів військ, а тих - проти яничар.
Після поразки падишах шукав винуватців і карав на горло, та длань карающа падала переважно на вірних слуг.
Так можна перераховувати багато випадків, коли та чи інша країна опинялася "Брамою Європи".
Хіба не була такою Польща у 1939? Чехословаччина роком раніше? УНР поколінням старше?
Саме по собі становище "Брами" ще ні до чого не зобов'язує інших.
Ми можемо лаяти недолугих римського папу і імператора, які не надали вчасно допомоги проти монголів, і навіть вели з ними переговори, коли ті палили Угорщину, Польщу, Чехію.
Проте змінити цього не зможемо, якщо просто лаяти.
Дипломатія, в тому числі таємна, має бути на рівні Талейрановому, не менше.
А насамперед, слід викинути з голови образ "колективного зобов'язаного" перед нами європейця, розмазаного від скандинавів до албанця.
З кожною країною слід вести свою продуману гру, і ставити на пропозиції, які ми можемо висунути і відібрати, в залежности від кон'юнктури.
Загальноєвропейця поки що не існує: можливо це будемо ми чи наші діти, але зараз є національні уряди, в урядах - партії, в партій - парламенти, і з кожним гравцем слід проводити окрему, старанну роботу, ніколи не відсікаючи йому шляху до рукостискання та не даючи сідати собі на шию.
А для того слід навчитися ПРОПОНУВАТИ, а не лише вимагати, прохати і дорікати, як зараз.