don_katalan

Алі Татар-заде
нещодавню дискусію Портнікова з псковськими лібералами можна назвати певною мірою “вікопомною”, принаймні більшість реакцій в стрічці була приблизно така: “Віталій зробив ізбієніє младенців”.
І це певною мірою так.
Ми ще глибоко не аналізували це явище, але повірте тому хто проводить багато часу серед окупантської інтелігенції: вони відучились дискутувати.
Виборів давно нема, відкритих дебатів в Московії немає стільки ж або ще раніше.
Є ерзаци кількох видів.
Перший вид - ліберали або інші однодумці (вузок круг етіх людєй, навіть якщо це єдінороси або святоруські фашисти) запекло лаються між собою через якусь абсолютно непринципову дрібничку. Це схоже на сімейну свару на кухні. А, я сказав схоже, але це неточно: це, власне і є сварка на кухні, бо більшість таких дебатів відбувається саме там, за старою радянською звичкою.
Якщо це не однороси, а будь-хто інший, тобто не безспосередньо при владі, то це переважно болюче пережовування спільних і особистих поразок, обид на життя і дрібних рахунків.
Другий вид - публічне віщання.
Тут однороси давно заткнули всіх інших. Опоненти якщо і є, то лише для тла і статистики. Зло подейкують, що лібералам, як і фашистам, і демократам, і “записним українцям”, американцям, європейцям на шоу, незле приплачують за те, щоб вони справляли жалюгідне враження. Але це не підтверджене, просто народ шукає причин для такого млявого белькотіння. Насправді ж опоненти фізично запугані, аж до усрачки. Виписуватись, “ренегатствувати” з демократичного табору вже пізно. Це як троцкіст часів сталінщини - вже не відмаратись.
Тим часом представники і захисники влади втрачають хватку, тому що в них взагалі вже немає опонентів. Тренування в риториці йде “тихо сам з собою”, з уявним противником або піддакуватим спаринг-партнером.
Відтак красномовність втрачається навіть в одарених цім даром від природи. Відповідні м’язи в мозку атрофуються.
І нарешті третій тип дискусії - дрібний і беззмістовний срачік ніочьом. Теми дозволені для відкритої, чесної і безцензурної дискусії залишаються (щоб випустити пару), але вони дрібнішають з кожним - місяцем, навіть тижнем. Десь от зараз наприклад ліберал може поспорити з фашистом про те, чи слід заборонити всім хто кашляє грипом ходіть на роботу. Або яким коліром красити зьобру на асфальті - жовтим чи білим.

Тож, при всій повазі до риторичного таланту Портнікова (без сумніву!), його ж нервній системі (а тут тим більше - він сидить собі розслабленій на своїй, КИЄВСЬКІЙ, кухні, де ніхто не увірветься йому в кухню, якщо він щось не те чирикне, а в його опонентів між тим очько грає).
При всіх ціх талантах і перевагах, головне - дегенерація власне полемічного жанру в московитської інтелігенції.
Я знаю про що говорю: адже пам’ятаю деяких окупантів іще коли вони були ... туристами. З ними тоді ще було можливо цікаво поговорити, посперечатися. Ви ж знаєте, що таке цікавий спір - це коли ви винесли щось нове, і взагалі приємно поспілкувалися з не-неприємною людиною.
Язик у них підв’язаний, так що ніщо не віщувало біди. Але приблизно з півтори роки тому я став помічати, що вони тупіють.
Відсутність полемічних вправлянь винувата. І коли я кажу якусь банальність (вас на материку і вас помаранчевих тут ними не здивувати) то вижу як в тих вже “зависає система”. Поки це було з одним, двома, трьома, я списував на якісь індивидійні справи - алкоголізм, хвороба, клімакс, мало лі що іще.
Власне, перемкнуло та примусило підсумувати якраз шоу з Портніковим.

Так, а до чого я це?
Доля дає нам в руки багато інформаційної зброї, а до неї - ще повно переваг. Але ми ними поки не користаємось.
Московити давно розучились сперечатися, тільки крєчять, заглушать, біть, арать, а краще - здавати участковому.
Підрастає непахане поле для агітації і пропаганди. Нашої, не їхньої.
Але ми цього не робимо. Я маю на увазі - організовано не робимо. Даремно. Єдине що мене втішає - що ця первага із часом лише зрастатиме.