don_katalan

Zhanna Maksymenko-Dovhych
Про те, що з тією реальністю, в якій я живу, щось не так, я здогадувалася з раннього дитинства, коли дорослі тьоті і дяді на повному серйозі запитували, чому мого брата звати Тарас; коли на автостанції «Дачна» незнайомий дядько казав, що у всьому винні бандєровцьі (я не знала, хто вони такі, ті бандєровцьі, але розуміла, що до мене, ось тут, на цій автостанції, і до цих бабусь з дідусями, які їздять в переповнених смердючих автобусах, а зараз відвертаються від цього дядька, це якось стосується; коли бачила в кіні в телевізорі молодого Бенюка в ролі зрадника-українця; коли згодом, коли мені вже було років у 8-9, тьотя в молочному магазині не хотіла продавати сметану, бо я зверталася до неї українською; коли в моїй одній з двох українських шкіл на Оболоні діти, які вдома говорили українською, в школі висміювали і принижували тих, хто робили це публічно; коли сама переходила на російську зі своїми однокласниками, переживаючи роздвоєння особистості; коли відчувала сором і ніяковість, коли гралася з дітьми на вулиці, а тут підходив мій тато, і з ним я не могла говорити російською, як всі. І українською не могла, бо діти засміють... Це все тривало доти, доки років у одинадцять-дванадцять, завдяки батькам, кільком учителям і ще кільком друзям, а ще «Червоній руті»‘89, 91 я не усвідомила, що народилася в окупації. Це усвідомлення дало силу більше не переходити на чужу мені мову майже ніколи, крім тих випадків, коли мене справді не розуміють; бути терплячою до тих, хто запитували мене, чому розмовляю українською, чому мого брата звуть Тарас і чи я, бува, не з Західної України? - Ні, не з Західної; батько з Київщини, мама - з Бессарабії і так, я - українка. Це моя ідентичність. І, при цьому, я не толерую антисемітизм та інші ізми. А ще - мій особистий біль - це українська/болгарська/німецька/гагаузька/грецька/татарська/румунська топоніміка, яка цілеспрямовано знищувалася совєтами, що плодили безликі Каліновкі-Маліновкі-Комсомольскі-Дзєржинські чи Кіровогради. Так зникли з карти села Кривда, Кам‘яний міст, Чаїри і Папушой під Білгородом-Аккерманом, де замість них з’явилися Випасноє, Сухолужьє і Переможноє. Замість Чийшиї під Болградом дикий покруч Городнєє. На Кривді, де похована моя бабуся, дивом, аж до початку дев’яностих існувала вулиця Миколи Джері. Бо саме це село в однойменній повісті описав Нечуй-Левицький. І чомусь саме цю вулицю вибрали для перейменування в чергову річницю Вєлікой побєди на честь героя війни Огуленка. Не сусідню Піщану чи Сонячну, а саме Миколи Джері. Таким чином у мене особисто віднімали шматок моєї української ідентичності, як в болгар, євреїв, поляків, поліських чи бессарабських німців-колоністів, позбавлених назв сіл чи містечок - їхньої. «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин» було викарбувано в кожній радянській школі Нарви, Тбілісі, Полтави чи Станіслава-Франківська. Так, ми вивчили цей язык. Аж до того, що він у багатьох забрав рідну, перетворивши на русскоязычное население. Нам, навіть тим, хто ним не став, ще довго доведеться пробиратися крізь хащі меншовартості до самоусвідомлення людей, які перебороли свої колоніальні травми. Вкотре думаю про це, читаючи фраґмент есею Прохаська. І все це - під звуки русскої естради, які линуть над Дніпром з пляжного мису на київській Дніпровській набережній.
P.S.: Посилання на Прохаська https://zbruc.eu/node/99377, якби хто хотів почитати.