don_katalan

(нє, колись давно писав - нагадував, що він українець тільки по прізвищу, не по вихованню і не по сімейній традиції) - і тепер почну знову з фамілії, але вже в жарт: якщо передавати його національний характер, то краще звати б його "дон Алєхандро Лукашенкос", якось так. Можна "комрадос", це не змінить сутї: типовий латиноамериканський демагогос, а правий (бланко) він чи лівий (колорадо) то вже вторинне.
- Макрон і Помпео вздумали вчити мене! пропонувати посередництво! То давайте я поїду до Франції і стану посередником поміж Макроном і Жовтими жилетами, що, не хочеться? У них там дуже все непросто. Як і в американців, у них там прямо зараз битви на вулицях, то може треба моє посередництво? Ні? А чого ж ви себе нам пропонуєте.
В такому дусі.
Латинські диктатори як правило відзначаються жорстокістю, екстравагантністю (що в умовах самодурства дуже каталізується), хитрожопістю (без цього ніяк) і ще одною якістю - візучістю (насправді, звісно, вірою в свою фортуну).
Я вже не пам'ятаю, що утнув Алєхандро Лукашенкос 19 років тому, в серпні 2001, але пригадую що в повітрі витали зі дня на день якісь рішучі дії Штатів, ледь не розбомблять як Сербію з Іраком (ну да, так говорили - ви просто забули).
А забули ви тому, що в вересні 2001, коли справа Лукашенкоса вважалася приреченою, раптом стався авіаналіт на Нюйорк та Вашингтон, 911, різкий розворот американської політики проти орієнталізму та ісламу, і далі всі забули про "останього диктатора Європи"
(титул якраз тоді звільнив словацький самодур Мечіяр та ще не встиг заполучити собі свіженький молоденький путлер).
Оця диктаторська віра у фортуну іноді справді має грунт, як у наведеному прикладі. Але її основою є, власне, простий факт, що диктаторам все сходить з рук, навіть немислимі речі - і так особистість починає деформуватися.
Саме тому, подейкують, хозарські кагани душили шовковим шнурком хозарських же маліків (царів) чи навпаки маліки каганів, після якогось строку, - не через якісь невдачі, а просто щоб була зміняємість.