don_katalan

Diana Makarova
... десь промайнула новина "Перші страти в Афганістані"
Там говорилось, що талібами вбито бабушку, яка опікувалась дівчатами-сиротами. Вона їх захищала, її вбили. Крапка.
Новина була такою пронизливою, що я не стала одразу в неї вірити. Такі новини, коли ножем по серцю - часто можуть бути вуткою, фейком, вигаданою історією. І що ж, сьогодні я вже цієї новини не знаходжу, а там було навіть фото цієї бабусі.
Схоже, що не було цієї історії, не було цієї афганської бабусі. Не було вбивства.
Але не в цьому річ. Навіть якщо і не було - все буде. Все ще буде. Бо коли є дівчатка-сироти - завжди буде й бабуся, яка опікується ними і лягає трупом перед порогом, заклавши себе за онуків. Нехай навіть не рідних, названих...
... бо вже була татарська бабуся, 82 роки їй було, вона померла під час арешту. Так, її прийшли заарештовувати в Криму, цю найвідомішу бабусю кримсько-татарського спротиву. І вона померла.
Там ходить багато вуток і фейків, хтось каже, що ця бабуся просто боролась за онучку, хтось - що вона вимагала повернути великий грошовий борг.
А ще кажуть, що вона померла від того, що під час арешту її вдарили прикладом автомату.
Але не в цьому річ. Бо в Крим прийшли окупанти, а коли окупанти приходять - завжди знайдеться бабуся, яка ляже трупом на порозі, за яким її онуки. Хоробро й відчайдушно ляже, навіть коли їй 82 роки...
... у мене є товариш, він мусульманин.
Коли він згадує дитинство, то завжди цитує свою бабусю. Не маму і не батька, чомусь лише бабусю. Тоді я розумію, яке важливе місце посягала його бабуся в його дитинстві, і я уважно слухаю. Я уявляю собі ту бабусю, її голос і її зморшки. Я чую там все те, що і я говорю своїм онукам. То була мудра мусульманська бабуся. А якою ж ще може бути бабуся?..
... у мене купа онуків.
- Мала куча, більша лучча, дайте ще! - кричали нам наші бабусі, коли ми падали малою-кучею на подушки високого бабусиного ліжка.
Тепер я згадую свою бабусю - не мусульманську, суто українську, замість хіджаба хустка, але такі ж покручені подагрою пальці рук. До моєї бабусі злітались пташки й сідали їй на шорсткі руки. І котики, яких вона завжди підбирала під своїм парканом, вигодовувала, викохувала у страшенно величезних котів - виконували всі її накази.
- Зусь... Зусь, покачайся... - просила моя бабуся, і киця на дивне ймення Зусь слухняно перекидалась перед її широкою спідницею.
А собака на ім'я Угадай підставляв широку свою спину, і наймолодшого онука садовили на жовтого цього пса, і він гасав по колу, і наймолодший брат мій верещав від захвату, а Угадай ніс його гордо і поштиво, бо так веліла бабуся...
... у мене купа онуків, там рідні й названі. У мене є улюбленці серед тих названих, є ті, при кому серце моє щулиться від безмежної любові до них. А є такі, кого я і не знаю, не бачила ще.
- Мамулю, вітаємо. У вас народився ще один онук (онучка) - шлють мені листи з фронта.
Тоді я мрію побачити колись ще одного свого онука (онучку)...
... - Вы бросили нас!
кричала мені колись одна матуся названого мого онука.
- Вы ушли в свое Дебальцево, мы вас и не видели больше месяца. Ваш внук бабку не видел, пока вы возились с чужими детьми! - кричала вона мені в обличчя.
Я мовчки дивилась на неї і згадувала...
... - Візьми його на руки. - попросила мама.
До нас прийшли в гості сусіди, молоденька мама тримала на руках маля, воно кричало і пручалось, протестувало проти чогось.
- Можна? - спитала я.
І мені простягнули дитину. Я взяла його на руки. Дитина замовкла і посміхнулась мені.
- Їй треба просто взяти дитину на руки, і дитина припинить крик. - пояснила моя мама.
Моя мама на той час вже була бабуся і знала все про мене вона на той час. Мені здається, що вона знала все про мене ще навіть до мого народження. А про моїх дітей, своїх онуків, вона направду знала геть усе.
- Як вона це робить? - спитала молода мама, що була в нас у гостях.
- Люблю. - відповіла я. - Коли я беру дитину на руки, я її тоді люблю так, неначе це моя дитина. Більш того, я люблю її так, неначе вона єдина дитина у світі. І увесь світ любить її безмежно.
Молода мама знизала плечима. Дитина на руках у мене всміхалась до мене і до світу, який любив її безмежно, дитина вірила у це, цю віру я давала їй...
... - Так, мої онуки мене не бачили. - почала відповідати я тихо.
Я говорила так тихо, що та криклива матуся зів'яла на очах, зблідла і тихо сіла на стілець. Бо після такої тихої відповіді може бути що завгодно, що завгодно.
- Так, я возилась з чужими дітьми. Я рятувала їх від смерті. І, беручи на руки якусь чергову дитину, чийого й імені я не знала, я любила цю дитину так безмежно, неначе зникали всі діти світу, і лишалась лише вона одна, ця дитина.
... беручи на руки чиюсь дитину, втікаючи з тією дитиною від мінних обстрілів, від градів, від птурів - любила я лише її одну. Про її порятунок я молилась. Але не в цьому річ, не в цьому.
Женучи машину, тримаючи на руках чиюсь дитину, пригинаючись в бажанні прикрити її від осколків собою - у цей момент любила я своїх онуків, знаних і незнайомих. Бо чомусь знала я точно - прикриваючи собою ту чужу дитину, в цей час я прикриваю своїх кревних. І названих моїми кревними...
... мої онуки мало бачать мене під час війни.
Вони мене й бабусею не називають. Я бабка, так я постановила. І в ті рідкісні дні, коли вони у мене:
- Бабка, ми хочемо їсти! - репетують вони хором, і я тоді щаслива.
Звичайно, вони не хочуть їсти, ти спробуй, нагодуй цих сучасних дітей, вони пручаються і визнають втручанням у особисте життя будь-які спроби втикнути їм до рота ложку супу чи пиріжок. Але оцей хоровий крик тішить мене, вони те знають - і я стаю знов до плити, щоб приготувати найогиднішу страву, найзабороненішу усіма розумними батьками, але таку єдину, яку люблять всі діти світу - картоплю-фрі. О, я наловчилась хутко смажити ту картоплю-фрі, я вмію. Бо я таки правильна бабуся, хоча насправді фронтова бабка. І знають мої онуки, що рідко бачимось ми лише тому, що їхня бабка гасає по фронту з пістолетом у кобурі.
Для чого?
Є відповідь.
... - Бабка, ти знову на фронт? Ти будеш там рятувати людей? - питались в мене мої онуки під час усіх років війни.
- Так, знову. - відповідала я їм.
Тоді вони несли мені іграшки, з якими я мусила їхати на фронт. Ці іграшки мене захистять, пояснювали мені мої онуки. А я запевняла їх, що я і сама можу захистити кого завгодно, що все зі мною буде добре, бо в мене є пістолет. Але іграшки брала, а після фронта привозила їх назад і віддавала своїм онукам...
... а цього літа мені раптом віддали онуків на пару тижнів.
О, пара тижнів - великий час для бабусі.
Чого може навчити дітей бабуся? Так, бути чемними. Це найголовніша задача всих бабусь. Ліпити пиріжки й вареники, це обов'язково. Сервірувати стіл і бавитись в пісочку.
Я вчила дітей усьому цьому, а ще ми виїздили до лісового озера, і там я вчила їх плавати. Маленьких ми саджали за руль наших авто і дозволяли геть усе - крути що хочеш, вчись, дитино.
Гратись з підібраними кошенятами, викоханими у великих котів - це теж бабусина задача, я вчила цьому своїх онуків...
... а ще я вчила їх стріляти.
Ні, не сама. Коли твоя бабуся - Бабка! - головаволонтерського фронтового фонду - то в домі завжди знайдеться людина, яка поставить мішені, прочитає лекцію з правильного поводження зі зброєю, потім покаже, як заряджати спортивного пістолета, відміряє дистанцію, вкладе до ручок той пістолет і розкаже, як цілитись...
... у мене є друг, теж той ще шалений дід.
У нього онуків - мала-куча-більша-лучша-дайте-ще. І всі його онуки вчаться стріляти ледь не раніше, ніж ходити.
- Учи стріляти. - каже мені мій друг.
І я вчу стріляти.
Коли моя онучка, красуня, принцеса, королівна, стає в правильну стійку, і, порухом голови відкинувши пасмо золотистого волосся, вправно тисне на курок - тішиться моє серце.
Коли мій онук, опецьок, мудрагель, біжить до мене з черговою мішенню і старанно-недбало говорить:
- Восьмьорочка, не те що вчора. - сяють мої очі.
Коли приїздять до нас у гості діти наших друзів і теж стають з пістолетом до мішені - завмираю я з тацею, повною пиріжків, які несла я на галявинку, до гойдалок і крісел-качалок.
І посміхаюсь, гладячи свою кицю...
... не дай боже такого, але коли раптом прийдуть вороги до мого порога - ляжу я перед порогом трупом, захищаючи дім, де живуть мої онуки, рідні та названі.
Але не поспішаю я лягати трупом, о ні. Мої онуки вміють стріляти, я встигла їм це дати.
... вчіть своїх онуків чемності і вмінню ліпити пиріжки. Вчіть їх плавати й бігати наввипередки. Валіть їх малою кучею, здитинившись, граючись з ними.
Але найперше, чому ви маєте навчити своїх онуків - вмінню стріляти. Вчіть їх стріляти, діти мої, вчіть.
А чемність?
Що ж, чемність докладеться. Адже будь-яка чемність краще доходить, коли говориш тихо. Так тихо, що блідне опонент.
Бо в руках в тебе пістолет.
Навіть коли він в кобурі.
Навіть коли немає ворога біля порога - отже, недарма гасала фронтом та шалена бабка, і ті діди, що вчать стрільбі своїх онуків.
Вчіть...
Тоді і лише тоді у вас з'явиться шанс, що ворог не прийде до порога. Що не ляжуть трупом бабусі, захищаючи своїх онуків.
Вчіть...


-