don_katalan

Алі Татар-заде
не уявляю, чому українці люблять писати пости про фільми, які їм НЕ сподобались, - принаймні саме такі дописи втричі частіше мені виносить стрічка, яку я ретельно одбираю і яка за всіма іншими критеріями майже бездоганна. Схоже трохи на бідкання, що от я сплатив гроші, а мені подали погану страву в ресторані.
Днями я подивився легендарне кіно "Касабланка".
Воно настільки давне, що аж чорнобіле, і настільки легендарне, що його досі не оцвітнили - мабуть, це було б те саме, що розфарбувати античні статуї.
Справа в тому, що я чув про цей фільм багато, дуже багато.
Американці прямо казали, що це Шедевр.
Деякі дивувалися, що я не бачив, обережно питали, чи не було воно, бува, заборонене в ссср,
і дізнавшись, що вроді ні, але хрін зна, просто скучніли на очах - дивились як на людину, що каже "я ніколи не була в театрі" і при тому якщо не намагається подавати це як доблесть, то хоча б відмовляється вважати це прогалиною.
Аналогічно поводили себе не-американці, але кіномани.
Коротше, мені з часом все менше (а не більше) хотілось його дивитися, бо ми добре знаємо, що звичайним результатом "шедевральності і легендарності" в анонсі слугує розчарування по перегляді.
Але я не пошкодував, тому що кіно справді круте.
Кожна сцена знята так продумано, репліки, кадри - все це б'є просто в ціль, безсоромно експлуатуючи всі наші поняття про Добре і Зле, Прекрасне і Потворне.
Діалоги і гра акторів - частина одного цілого, нема жодної зайвої секунди, не те що сценки, все по ділу і продумане до дрібниць, до надписів на етикетці, до "випадкових" осіб що йдуть заднім планом.
Хороше кіно починається вже тоді, коли ти "приблизно знаєш про що", садишся в очікуванні, бачиш сцену і думаєш: "ну, ясно, а далі буде те і те", і те що ти подумав дійсно відбувається, але не так і не туди, як ти передбачив і передчув.
Це, втім, необхідне й достатнє не лише для фільму - але для хорошої книги, хорошого спектакля і навіть хорошого мюзиклу, опери, оперети.
Тебе не обманули в передчуваннях, але передали їх більше, ніж ти міг уявити.
Всі інші варіанти залишають різні неприємні присмаки. Але писати про те, що страва була пересолена, недосолена, якось не підіймається клавіатура. Ну, це просто не повезло. Не твій ресторан, не твоя кухня.
Якось моя подруга каже:
-- Я не люблю театр!
Звичайно, я розпитав, як часто вона туди ходить, що саме їй не подобається, інакше не зрозуміло, що значить "я не люблю".
(Чи не вийшло б так, якби я сказав в лице американцеві: "А я не люблю вашу Касабланку!", ні разу її не бачивши?)
Звісно, в театрах вона бувала, і вистави бачила, і може не менше за мене чи навіть частіше.
У чому ж секрет?
Я докопався.
Вона ходила на всі вистави випадково.
Ну от є настрій, піду в театр. а що там сьогодні? а, ну ладно, ето так ето.
- Це все одне що пійти на дискотеку, там цілуватись з кимсь наугад і дійти висновку, що я не люблю цілуватися.
-- Але так всі і роблять! - каже подруга.
Я попросив пригадати, як давно вона бігала в кіно "просто в кіно", не читаючи назви фільму. Виявилось, що в дитинстві. Ну, так і мало бути.
А для театру, значить, нормально?
-- Хіба можна якось інакше ходити в театр?
Та звісно, кажу. Треба йти на ту гру, яку вже читав. Або хоча б любиш того драматурга, хоча і не читав саме цієї пьєси.
Інакше будь-які очікування будуть обмануті, тому що співпасти їм з дійсністю просто не буде шансів.