don_katalan

Я тебе ніколи не забуду, хіба випалиться пам'ять вщент.
Ти один зробив для мене стільки, як пів Майдану - для моєї мужності, дрисливої за край, коли трусишся, але все одно йдеш. Для моєї готовності, коли нічого не знаєш і нічого не можеш - а зрештою робиш все. І для розуміння - куди йти, що робити, чого саме не зрадити.
Я знаю, сьогодні не лише твій день, я пам'ятаю їх також - але тебе я знала.
- Ви плачете. - сказав ти.
Перегородив мені дорогу, посадив біля бочки, тицьнув до рук чай і сказав, що треба всміхатись. Ти сказав, що так хочеш, аби я всміхалась. Немолода жінка, яку ти просто зустрів і не дозволив йти в сльозах з Майдану - кого я тобі нагадала? Чи ти просто не хотів, щоб хоч хто йшов з Майдану в сльозах?
І я стала всміхатись. Тобі просто не можна було не всміхнутись у відповідь.
Коли тебе вбили - я плакала. Потім я ще плакала, коли ховали Небесну сотню. А потім я згадала, що ти просив не плакати і я не плачу. Ніколи за час війни не плачу більше. Всміхаючись іноді страшною посмішкою, тим страшнішою, чим більше хочеться плакати. Ти знав силу такої посмішки, чи що? Що було у твоїй силі, що ти один дав мені стільки, що я змогла пройти вісім років лютих доріг, і ще пройду?
... сьогодні я хочу плакати.
Кожного січня цього дня я хочу плакати.
Я не плачу. Ні, це тобі здалось. Ні, це вам всім здалось.
Я всміхаюсь, як ти просив.
Я пам'ятаю тебе...


-