don_katalan

..."Солані́н — отруйний глікоалкалоїд, що виробляється в рослинах родини пасльонових. Він може бути знайдений в будь-якій частині рослини — в листі, плодах, стеблах, бульбах і т.ін. Для людини соланін є дуже токсичним навіть у невеликих дозах; також він виявляє фунгіцидні та пестицидні властивості, відіграючи роль природного захисту рослини.
Токсичні ефекти соланіну здебільше виявляються у вигляді гастроентерологічних та нервових розладів. Симптоми включають нудоту, понос, блювання, шлункові спазми, запалення горлянки, головний біль та запаморочення.
У великих дозах отруєння соланіном призводить до смерті"...
(Вікі)
Сьогодні прочитала якось підряд два дописи такого штибу:
- Люди, ви що це такі злі? Офіціант приніс не те, що замовляли? Та що за причина обурюватись? В країні війна, хлопці в окопах, переселенцям жити ніде, а ви відчитуєте офіціанта?
Я прочитала, звела брови від подиву - і спробувала знайти зв'язок між переселенцями, окопами і поганим обслуговуванням у ресторані. Не знайшла.
Але це не біда, подумала я. Гірше, коли ресторани не можуть знайти зв'язок між картоплею та соланіном.
Ща поясню.
... діло було в Карпатах.
Ми були в робочій поїздці, аж тут на нас впала неділя, божий день - а хто не розуміє, що таке неділя в Карпатах, той в Карпатах, здається, і не був.
Неділя в Карпатах, а подекуди й субота - це святе право будь-кого з карпатського люду відпочивати.
Ні, не так. ВІДПОЧИВАТИ.
Хто до церкви, хто з шашликами і пляшкою, неважливо сіє. Головне - не працювати.
Я колись бачила праведний гнів однієї гуцулки на оцих зайшлих, приїжджих, безбожних і не сповідуючих звичаїв, що сміли прати у святу неділю, та ще й образили світлий недільний суспільний лік тим, що вивісили свої приїжджі безбожні простирадла!!!
Гуцулка заходилась в істериці, аж так, що здавалось, бідолашній Україні кінець, і кінець цей міститься в отому простирадлі, що полоскалось на вільному вітрі карпатських гір.
На цьому ви, мабуть, зрозуміли, що таке неділя для жителя українських гір. От в цю неділеньку ми й вперлись зі своїми фронтовими справами, і хоч ти як крутись, як не доводь, що фронт не чекає, що горять ремонти й закупівлі - тихо будь, замовч, не має користі твоє волання, у нас неділя, все, відпочинь.
І ми зітхнули, і почали слухняно відпочивати.
Стояло досить пекельне літо, навіть як вологих, прохолодних Карпат, тому шукали тіні й спокою. І їжі пошукали, і знайшли. Адже в Карпатах що не тінь і спокій, то колиба. А що не колиба, то смакота. І ми зайшли до колиби, і багоговійне очікування гастровіддохновення зійшло на нас. Ми зробили замовлення і почали чекати.
Чекали довго.
Потім дуже довго.
Потім капець як довго.
Чекали у цікавих розмовах - компанія була волонтерська плюс журналістська, десь недалеко, кілометрів за тисячу, гуділа війна, ми щойно звідти, тому говорити мали про що, хоча судома від голоду вже зводила шлунки, але поруч стояли зсунуті столи, навколо столів юрмилось дитяче свято, якась малеча вітала гостей, персоналу явно не вистачало, але все було зрозумілим, все краще дітям, тому ми не капризували.
Нарешті нам принесли замовлення. В основному все було гарячим і смачно виглядало, тому ми вирішили, неділя так неділя, замовити хто віскі, а хто пива - і озброїлись блискучим інструментарієм.
Аж виявилось, що дві страви з усього столу є абсолютно неїстівними. Це найперше були сирники, які виявились замороженими. Отак от просто - замороженими їх кинули на сковорідку, трішки підтопили зовні, а серединка лишилась сирою і твердою, фактично сирним льодом.
Ми здивувались. Ми пореготали. Ми порахували, скільки ж одна з нас чекала на свої сирники - аж сорок хвилин! Ну, і, звичайно, ми покликали офіціанта з проханням прибрати сирники. Нові вже ніхто не ризикнув замовити.
А друга страва була чистим соланіном.
Соланін - це така штука, яка виробляється у звичайній картоплі, якщо вона полежить на сонці. Після отримання порції сонячних променів картопля зеленіє, і зелень ця повзе глибше в коренеплод, аж доки він не стає абсолютно зеленим. Будь-яка господиня, якщо вона не ненормальна, знає, що таку картоплину слід викинути. Я свого часу теж це знала, але ми вирішили відварити картоплю в кожушках, ми називали це "в мундірах", і треба ж - ставлячи на вогонь ту картоплю, я не помітила, що вона з прозеленню. А потім ми її й пожерли, благополучно начхавши на те вузеньке зеленкувате.
Швидку прийшлось викликати за кілька годин, та й то ми ще довго терпіли. Усі блювали, нас крутило, боліли голови і вони ж крутились до скону. Сім'я лежала пластом вся. З того часу ми добре знаємо, що воно є, соланін. Так там картопля була ледь прозелененою. Ця ж, подана в красивій викладці, ЗЕЛЕНІЛА ВСЯ. Звалась картоплею по-селянськи, тобто запечена скибками у кожушках, і була вона настільки яскраво зеленою, що ми спочатку здивовано зареготали і почали її фотографувати. Потім дали волю обуренню.
Звичайно, ми знову покликали офіціанта і живо поцікавились, чи знає офіціант, якою небезпечною є ця страва? Звичайно, ми попросили офіціанта прибрати небезпеку алкалоїда зі столу і якось вирішити питання безпечного харчування у закладі. Бо - і ми показали на зсунуті столи дитячого свята - точно таку картоплю можуть подати дітям, а це вже буде дуже погано.
Офіціант щось гмикнув, сказав, що за сирники з нас гроші не будуть брати, але картопля ок. Не випендрюйтесь, мовляв, Власики, слухайте пісеньку про комбайн. Тобто - жри, що дають.
- Он воно як... - замислились ми.
Знову подивились на дитяче свято, уявили вервечку Швидких біля колиби і попросили покликати власника закладу. Той прийшов і великодушно дозволив не брати з нас сплати і за цю картоплю.
- Ні. - сказала я. - Ви не зрозуміли. Щойно ви порушили санітарні норми, і зробили це так жахливо, що ваші кліенти могли отримати отруєння, можливо аж до смерті. Що стосується дітей, то це взагалі не жарти. Алкалоїд соланін в дитячому організмі приводить до тяжкого перебігу отруєння.
- Звичайно, що стосується нас, то ми підемо і закажемо нашим знайомим заходити до вашої колиби. - пояснила я. - Але нас турбує інше. Виявляється, ви просто не знаєте, що картоплю, яка полежала на сонці і стала зеленою аж вся - подавати до їжі категорично не можна.
- Мені дуже боляче дивитись на дітей, які отут танцюють, але кожної миті ризикують бути отруєними. - сказала далі я. - І я мушу щось зробити, щоб алкалоїд соланін вам запам'ятався так, як він запам'ятався колись мені, коли і я, і мої діти лежали покотом і блювали.
- Я маю дві пропозиції. - вела далі я. - Перша така. Ми їдемо собі додому, сідаємо до своїх блогів, а наші сторінки мають чимало підписників, ми всі тут волонтери і журналісти. І докладно розповідаємо про ваш заклад і спробу отруїти гостей. З фотографіями і точною адресою закладу. Друга пропозиція буде легша. Ви не берете з нас грошей за весь обід, бо обід ви нам зіпсували. Та де там, ви зіпсували нам весь день. Ця сума не надто значна, але вона вдарить вас по кишені. Принаймні ви переглянете запаси своєї картоплі і не станете так більше ризикувати. Є ще й третя пропозиція. Ми викликаємо санітарні служби до вашого закладу. Тепер і зараз. Давайте разом оберемо один з трьох можливих виходів з ситуації.
пів години!
Пів години власник колиби, досить молодий хлопець хіпстерської зовнішності розповідав нам, як він закуповує картоплю у вересні, як вона в нього зберігається у підвалі і як він не має можливості постійно передивлятись її.
- І чим нам це допоможе, якщо ми отруємось вашою стравою? - спитали ми.
- А чим це допоможе отим дітям, які, припустімо, захочуть замовити картоплю і ви їм подасте щирого алкалоїду? - спитали ми.
- А чому нас мусить цікавити, які проблеми у власника з закупівлею та зберіганням продуктів? - надзвичайно здивувались ми.
З трьох пропозицій власник обрав другу. З нас не взяли грошей за обід. Притомно, зважаючи, що добра половина нас встала з-за столу голодними.
Ми сподівались, що ця сума примусить власника якось переглянути загалом свої підходи до санітарії. Аж ні. Наступного дня нам зателефонували з цієї колиби і почали кричати. Нам розказали, що ми поганці, відмовились з'їдати чудовий обід, що ми мусимо прийти і сплатити за нього повністю.
Хм...
Коли в мою адресу несеться таке - ікла моїх зубів стають кривавими, кров з них капле на підлогу і я йду в бій, моторошно посміхаючись. Я майже не перебільшую.
Гм...
Ах так? Що ж, я була готовою, я навіть рвалась до тієї колиби Соланін. Я вже майже почала гуглити відділ санітарії.
Але справи не чекали, ми вже неслись зовсім у іншому напрямку, адже закінчилась свята неділенька, і знову всі почали працювати, ремонтувати, торгувати. А фронт теж не чекав, тому витрачати час на колибу - часу вже не було, звиняйте за тавтологію.
Я так довго розповідала про досадний цей інцидент, щоб підійти до головного. До відвідувачів, які перебували в той час у ресторанчику. Жоден! Жоден з них не підтримав нас у нашій боротьбі проти алкалоїду і непрофесіоналізму.
Жоден з батьків дітей, які прийшли на дитяче свято, не зиркнув тривожно і не перевірив стан їжі свого чада. А там була й картопля. Але жоден з батьків, слухаючи спонтанну лекцію про смертельно небезпечний алкалоїд, не зиркнув на стан картоплі, яку споживало на цей момент його чадо.
Самотньо, за сусіднім столиком сидів відомий журналіст. Скривившись, він осудливо дивився на скандальних відвідувачів, скривившись, прислухались батьки. І лише одна молода сім'я - батько, мати й дитина, зиркали з цікавістю. Молодий батько показав нам великого пальця - смаліть, мовляв, все правильно робите.
- Ось дивіться... - сказала я на прощання власнику колиби. - Я волонтер і я намагаюсь чесно робити свою роботу, хоча мені за неї і не платять. Ось журналісти, вони знімають кіно. Вони роблять це не за зарплатню, це їхня ініціатива зняти фільм про війну. Але все одно вони намагаються її зробити чесно і професійно. То що вам не дає робити чесно і професійно СВОЮ роботу, якщо вам за неї ще й платять? Тим більше, якщо ви ризикуєте чужим здоров'ям, і найстрашніше - здоров'ям дітей?
І навіть при цьому ніхто з батьків нас не підтримав.
На нас просто зирили як на скандальних відвідувачів. Аякже - кругом війна, солдати у окопах, переселенці без житла, а ми? А ми, такі гівнюки, вимагаємо
щоб всі
чесно
робили
свою
роботу.
Соланін, братця, страшна штука.
Соланін спливає мені на думку, коли я замовляю автоматні рожки, а вони тріщать і ламаються у перший же день експлуатації.
Про соланін я згадую, коли замовляю генератори, а вони виявляються повною хрінню і ламаються у перший тиждень експлуатації, на фронті, так.
Соланін мені згадується, коли я дивлюсь білизну для військових - а вона тріщить по швах і розповзається в руках.
Я згадую про соланін, коли слухаю виправдання закупівельних цін на яйця. О так, ми розуміємо про різницю в штуках і кілограмах, ми цілком згодні, що чиновник, заповнюючи таблицю, допустив помилку - але яке він мав право допустити таку грошовиту помилку?
Блювота від споживання соланіну згадується мені, коли я взнаю, що фронтові авто, заправлені штатною соляркою, чомусь разом всі вийшли зі строю.
І коли я чую, що пораненому воїну з роздробленим обличчям, щелепами, втратою ока, пишуть у формулярі - "легке поранення" - голова моя починає мліти як після спожитого соланіну.
Алкалоїд соланін для мене вже давно став синонімом непрофесіоналізму, недбалого виконання задач, за які тобі, скотино чиновничя, платять ще й зарплатню.
Бо страшно це, братця - алкалоїд соланін у організмах.
Але ще страшніше, коли він у мізках.