don_katalan

====="Ніколи не питай, по кому подзвін. Він по тобі"
(Джон Донн) =====
Ми говорили з німцями. Громадянами країни Германія.
Був вечір, був невеличкий ресторанчик і буяння спокійного щастя навколо - а наші німці сиділи поруч з нами й плакали. Ми не плакали, що ж там вже плакати, давно розучились. Ми рівно розповідали про наше життя:
- Коли летять ракети й шахеди, ми не завжди шукаємо сховище. В людей давно включився елемент фаталізму. І це погано. Що стосується нас, то ми живемо в селі під Києвом, та поруч з Бучею, ви чули... В нас взагалі немає сховищ. Тоді ми просто слухаємо шахеди й повідомляємо військових, кудии вони полетіли. Що вже дурно боятись. Треба боятись з користю.
- Так, наша робота досить страшна. Але от в нас вся сім'я їздила на фронт волонтерами. Воюють...
(перераховувала, хто зараз в ЗСУ, хто в НГУ, хто вже скалічений й на дембелі)
- А цього зятя ми не можемо забрати. Він, мабуть, так десь і лежить на окупованій території, розірваний на шмаття міною.
Якраз тут німці й почали червоніти очима і схлипувати.
Це були дуже розумні співрозмовники. Вони слухали неймовірно. Вони неначе переживали разом з нами всі наші майже десять років. І нам ставало легше, бо ми спокійно й розмірено виплескували на них свій біль. Біль за скаліченими, вбитими, згвалтованими дітьми. Біль за стариками, які вмирали в бомбосховищах. Біль за кожним солдатом, кожним офіцером, якого ми втратили, який був нашим другом і хто навіть не був.
Нам дуже пощастило з співрозмовниками. Їм навдивовижу боліла Україна ще до зустрічі з нами. Вони знали, вони відслідковували. Вони округлили очі, коли ми сказали, що живемо в районі Бучі. Вони знали про Бучу. Вони знали про Маріуполь.
І лише про одне я не змогла сказати.
Я вже збиралась, вже відкрила рота. Я вже побудувала фразу і та мала звучати так:
- Коли наша країна вириває, вигризає ще якусь кількість наших полонених, коли вони повертаються на рідну землю - вони виглядають як бранці Освенціма, бранці Дахау.
І я відкрила рота, і я закрила рота.
Бо це був би неловкий момент. Бо досить з нас було неловких моментів. Бо годиною раніше веселий поляк в цій же компанії почав кричати, що Дуда має мозок гупі, коли ми заговорили про битву зернотрейдерів. А потім веселий поляк сказав:
- Але по суті, ми колись були вашими окупантами.
Я крекнула і покосилась на німців. Ті ледь опустили очі.
- Історія знає багато несподіваних поворотів. - сказала я якомога дипломатичніше. - Але важливо саме те, що відбувається зараз. А зараз світ за нас. А зараз світ допомагає нам, бо загроза насувається на весь світ, і загроза ця досі нечувана.
Та про страшний стан наших полонених, про схожість цих сучасних фото з фотографіями бранців Дахау та Освенціма я сказати все ж не наважилась. Тяжка вона робота, ця народна дипломатія.
Що ж, мої дорогі поляки, німці, британці, греки, румуни, албанці, французи (а саме з цими представниками ми зустрілись в своєму шаленому трипі країнами Закордоння). Я скажу зараз.
Ці фото страшні.
Ці фото мусить бачити світ.
Ці фото - це на рівні Дахау та Освенціму.
Ці фото про результати дій новітнього фашизму.
Про це треба розповідати. Ці фото треба розносити шпальтами.
І без зайвої дипломатії.
Яка вже тут дипломатія, коли це сунеться на вас. Дорогі мої європейці.
- По кому подзвін? - наче питає в нас Європа.
- О, не питай, Європо. Цей подзвін по тобі...
... так, я знаю, що це дзвін Херсонесу. Там все почалось, це наш дзвін. І він ще задзвенить.
Чуєш, Європо?