Vassyl Trylis · ПРО ІДЕНТИЧНІСТЬ УКРАЇНЦЇВ
Apr. 7th, 2024 11:40 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanГлибоке невідання, більш того -- байдужість щодо своєї ідентичности, роблять українцїв безпомічними навіть перед нїкчемами, які, проте, свою ідентичність, яка вже вона не є, блюдуть свято...
PS. Але ЧОМУ так? Це ж не випадково. І це не етнїчна тупість. І навіть не хронїчна неволя. То мусить же бути цьому явищу причина. Чи передумови.
Коли населення планети гуртувалося в етноси, то поступово вималювалися два характерні типи, з яких пішли дві цивілїзацїї: землеробська (трудова) і кочівницька (войовнича, торговельна та інші "культури брати там, де не клав").
Так от, при землеробському гуртуваннї народ не навчився так гостро дбати про ідентифікацїю "свій -- чужий", бо чужий найчастїше протягом кількох поколїнь перетворювався на свого. Отже й відповідна культура ідентифікацїї не входила в список найважливіших чеснот, скажімо, українця.
Ну це я так, різко графічно, заради лаконїчности й першого врозуміння. Фактично ж картина завжди складнїша і, звичайно, потребує тривалого аналїзу й споглядання.
-----
ТРИ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО БУТТЯ
2. ЗВИЧАЙ
Звичай – просте Українське слово, занедбане й зневажене так само, як і все те, що воно означає. А означає воно не мало й не багато, а всю ту грандїозну сферу, яку людство тепер називає культурою. Я був навіть поставив між ними знак рівности, але придивився й побачив, що «культура» – поняття настільки спотворене, що рідко хто його й поважає. Один із героїв нашого часу аж хапався за кобуру, зачувши це слово. Коли придивишся, чим опікується наше мінїстерство культури та численні його заклади й установи, рука й справдї починає свербіти – як не до кобури, то хоча б до віника.
Слово «звичай» слугуватиме нам краще: воно майже випало з ужитку, а тому не затягане й не спотворене; отже нам треба лише пригадати, що воно означає. Можна, правда, й це слово заялозити – ну, тут нема ради.
Суттєва перевага цього слова, крім того що воно рідне, полягає ще й у глибокій принциповій відмінностї між звичаєм і культурою, і про це я хочу сказати. Згадаймо: колись слово «звичай», як і «земля», в Українї було священним. Навчити дїтей звичаю – то було важливіше, нїж їх народити, одягти й нагодувати.
Чи ти дїточок непевних
Звичаю не вчила?
"Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих дїток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі дїти,
Панувала і я колись
На широкім світї…"
Не обов’язково шукати в звичаї якісь містичні елементи. У своїй практичній сутї він завжди простий і доцїльний. Звичай – це неписані правила, яких нїби можна й не дотримуватись. Можна не вітатися з односельцями, можна не прибирати подвір’я й ходити задрипаним у свято. Можна не вміти спекти хлїба чи запрягти коней. Можна жити хохлом, і не згіркне від того хлїбина. Але сїльська людина, яка не дотримується звичаю, бодай у чомусь порушує його, відразу опиняється в центрі недоброзичливої уваги – як воша на гребінцї. Порушення звичаю – це виклик або суспільству, або здоровому глуздові; в кожному разї порушник не тільки себе принижує, але й створює потенцїйну загрозу для інших.
Твоя вода не холодна –
Піду до криницї,
Твоя дївка не звичайна –
Піду до вдовицї.
«Незвичайна дївка» – це означало «не навчена звичаю», «та, що живе не в звичаї», по-теперішньому – нїби як некультурна, тільки ще гірше. Бо коли нинї дївка палить цигарки, носить вишнево-сиві в крапочку кігтї на неробочих руках і пропонує всїм на оглядини свого заголеного пупа, то нїхто не дорікне, що вона некультурна (скоріш вона сама покепкує з селянки, що в тої чорні нїгтї); подібні витребеньки, породжені хронїчною істерією нашої скороминущої цивілїзацїї, звичай не те щоб забороняв, а навіть не передбачав.
Звичай визначав усї аспекти поведїнки людини, регулював усї стосунки, заходи, конфлїкти, звичай охоплював усї знання, важливі в Українському суспільному життї. Безлїч приказок, притч, легенд, пісень, правил, повір’їв і забобонів – усе це було узвичаєне і дивувало лише дїтей або чужинцїв. Здивування теж передбачалося звичаєм як педагогічний момент, бо здивуватися – значить краще запам’ятати. Скинути шапку, входячи до хати, підняти й поцїлувати шматочок хлїба, що впав на підлогу, пожартувати в гострій або тяжкій ситуацїї, привітати й пригостити подорожнього, – це був (і є) звичай. Символїчні й практичні звичаєві дїї, завжди сповнені доцїльного глузду, великі й малі (але завжди життєво важливі) знання і вміння, щоденна праця, охайність, скромність і доброзичливість Українця – це був (і є?) його звичай. Шанувати старших, шанувати рід і рідну віру, любити свою землю і, коли треба, йти за неї в смертельний бій – все це звичай.
Звичай, звичаєвість як основа життя складається з безлїчі різноманїтних конкретних звичаїв і утворює величезну, величну, подиву гідну систему. Ця система не матеріальна, а суто інформацїйна. В нїй закладені всї уявлення, знання і вміння цїлого народу, накопичені протягом столїть і тисячолїть. Чому б не назвати її культурою?
А чого, можна. Тільки тим самим ми включаємо в цю систему й голі пупи, і гральні автомати, і влїзливу божевільну рекламу, і неодмінні ріки спиртного за кожним святковим столом, і весь інститут Поплавського, і багато інших невід’ємних складників культури сучасного суспільства, які відверто й зухвало суперечать нашому Звичаю. Ось тут і пролягає демаркацїйна лїнїя. Якщо сучасне розуміння культури давно втратило критерії природности, доцїльности й тяглости, то Звичай, навпаки, відкидає все те, що цим критеріям не відповідає. Придивіться: все, що є в звичаї, – природне, доцїльне й перевірене столїттями всенародної практики. Придивіться також, скільки в нашій культурі скоростиглого, неприродного й недоцїльного! Часом здається, що в нїй нїчого іншого вже немає...
І це не випадково. Іменуючи себе культурою, сучасна ЦИВІЛЇЗАЦЇЯ фактично підмінює, витїсняє справжню (традицїйну, або ж етнїчну) – КУЛЬТУРУ, а далї, цїлком логічно, протистає їй. Вони й справдї несумісні, а врештї й непримиренні: етнїчна культура (Звичай) не дозволяє того, що породжує й насаджує цивілїзацїя; цивілїзацїя, набравши силу, усуває з дороги те, що їй суперечить або заважає.
Чи можна їх помирити? Може й можна, але таких прецедентів немає.
То що, треба вибирати? Треба. Але вибирати може тільки вільна людина. Раб завжди вибирає рабство, тобто насправдї не вибирає. Його вибирають – хазяї, обставини, покупцї. Ми – раби цивілїзацїї. Ми давно купилися на комфорт і неробство, на хлїб і видовища. Споживацьке суспільство. І це не тільки наша трагедїя: нїде на планетї нїхто цю біду ще не зумів відвести.
Україна має велику перевагу перед іншими народами: наш Звичай – єдина дорога до здорового природного способу життя – найпотужнїший, найбагатший серед етнїчних культур, бо витворювався на Найкращій Землї протягом тисяч років. І цей Звичай не тільки не вмер – він і не може вмерти, бо нїчого розумнїшого, доцїльнїшого й живучішого на світї не існує. Його смерть означала б смерть усього живого на Землї. Його забуття – явище тимчасове: якесь столїття-друге в порівняннї з сїмома тисячами років – лише мить в історії, невеличке повчання зарозумілому людству.
А все ж таки, як вибратися з сьогоднїшнього забуття, з технологічного божевілля й моральної деградацїї? Логічні, правові та фізичні засоби не дїють. Залишаються метафізичні. І тут своє слово має сказати ВІРА.
2006 р., Київ
PS. Але ЧОМУ так? Це ж не випадково. І це не етнїчна тупість. І навіть не хронїчна неволя. То мусить же бути цьому явищу причина. Чи передумови.
Коли населення планети гуртувалося в етноси, то поступово вималювалися два характерні типи, з яких пішли дві цивілїзацїї: землеробська (трудова) і кочівницька (войовнича, торговельна та інші "культури брати там, де не клав").
Так от, при землеробському гуртуваннї народ не навчився так гостро дбати про ідентифікацїю "свій -- чужий", бо чужий найчастїше протягом кількох поколїнь перетворювався на свого. Отже й відповідна культура ідентифікацїї не входила в список найважливіших чеснот, скажімо, українця.
Ну це я так, різко графічно, заради лаконїчности й першого врозуміння. Фактично ж картина завжди складнїша і, звичайно, потребує тривалого аналїзу й споглядання.
-----
ТРИ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО БУТТЯ
2. ЗВИЧАЙ
Звичай – просте Українське слово, занедбане й зневажене так само, як і все те, що воно означає. А означає воно не мало й не багато, а всю ту грандїозну сферу, яку людство тепер називає культурою. Я був навіть поставив між ними знак рівности, але придивився й побачив, що «культура» – поняття настільки спотворене, що рідко хто його й поважає. Один із героїв нашого часу аж хапався за кобуру, зачувши це слово. Коли придивишся, чим опікується наше мінїстерство культури та численні його заклади й установи, рука й справдї починає свербіти – як не до кобури, то хоча б до віника.
Слово «звичай» слугуватиме нам краще: воно майже випало з ужитку, а тому не затягане й не спотворене; отже нам треба лише пригадати, що воно означає. Можна, правда, й це слово заялозити – ну, тут нема ради.
Суттєва перевага цього слова, крім того що воно рідне, полягає ще й у глибокій принциповій відмінностї між звичаєм і культурою, і про це я хочу сказати. Згадаймо: колись слово «звичай», як і «земля», в Українї було священним. Навчити дїтей звичаю – то було важливіше, нїж їх народити, одягти й нагодувати.
Чи ти дїточок непевних
Звичаю не вчила?
"Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих дїток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі дїти,
Панувала і я колись
На широкім світї…"
Не обов’язково шукати в звичаї якісь містичні елементи. У своїй практичній сутї він завжди простий і доцїльний. Звичай – це неписані правила, яких нїби можна й не дотримуватись. Можна не вітатися з односельцями, можна не прибирати подвір’я й ходити задрипаним у свято. Можна не вміти спекти хлїба чи запрягти коней. Можна жити хохлом, і не згіркне від того хлїбина. Але сїльська людина, яка не дотримується звичаю, бодай у чомусь порушує його, відразу опиняється в центрі недоброзичливої уваги – як воша на гребінцї. Порушення звичаю – це виклик або суспільству, або здоровому глуздові; в кожному разї порушник не тільки себе принижує, але й створює потенцїйну загрозу для інших.
Твоя вода не холодна –
Піду до криницї,
Твоя дївка не звичайна –
Піду до вдовицї.
«Незвичайна дївка» – це означало «не навчена звичаю», «та, що живе не в звичаї», по-теперішньому – нїби як некультурна, тільки ще гірше. Бо коли нинї дївка палить цигарки, носить вишнево-сиві в крапочку кігтї на неробочих руках і пропонує всїм на оглядини свого заголеного пупа, то нїхто не дорікне, що вона некультурна (скоріш вона сама покепкує з селянки, що в тої чорні нїгтї); подібні витребеньки, породжені хронїчною істерією нашої скороминущої цивілїзацїї, звичай не те щоб забороняв, а навіть не передбачав.
Звичай визначав усї аспекти поведїнки людини, регулював усї стосунки, заходи, конфлїкти, звичай охоплював усї знання, важливі в Українському суспільному життї. Безлїч приказок, притч, легенд, пісень, правил, повір’їв і забобонів – усе це було узвичаєне і дивувало лише дїтей або чужинцїв. Здивування теж передбачалося звичаєм як педагогічний момент, бо здивуватися – значить краще запам’ятати. Скинути шапку, входячи до хати, підняти й поцїлувати шматочок хлїба, що впав на підлогу, пожартувати в гострій або тяжкій ситуацїї, привітати й пригостити подорожнього, – це був (і є) звичай. Символїчні й практичні звичаєві дїї, завжди сповнені доцїльного глузду, великі й малі (але завжди життєво важливі) знання і вміння, щоденна праця, охайність, скромність і доброзичливість Українця – це був (і є?) його звичай. Шанувати старших, шанувати рід і рідну віру, любити свою землю і, коли треба, йти за неї в смертельний бій – все це звичай.
Звичай, звичаєвість як основа життя складається з безлїчі різноманїтних конкретних звичаїв і утворює величезну, величну, подиву гідну систему. Ця система не матеріальна, а суто інформацїйна. В нїй закладені всї уявлення, знання і вміння цїлого народу, накопичені протягом столїть і тисячолїть. Чому б не назвати її культурою?
А чого, можна. Тільки тим самим ми включаємо в цю систему й голі пупи, і гральні автомати, і влїзливу божевільну рекламу, і неодмінні ріки спиртного за кожним святковим столом, і весь інститут Поплавського, і багато інших невід’ємних складників культури сучасного суспільства, які відверто й зухвало суперечать нашому Звичаю. Ось тут і пролягає демаркацїйна лїнїя. Якщо сучасне розуміння культури давно втратило критерії природности, доцїльности й тяглости, то Звичай, навпаки, відкидає все те, що цим критеріям не відповідає. Придивіться: все, що є в звичаї, – природне, доцїльне й перевірене столїттями всенародної практики. Придивіться також, скільки в нашій культурі скоростиглого, неприродного й недоцїльного! Часом здається, що в нїй нїчого іншого вже немає...
І це не випадково. Іменуючи себе культурою, сучасна ЦИВІЛЇЗАЦЇЯ фактично підмінює, витїсняє справжню (традицїйну, або ж етнїчну) – КУЛЬТУРУ, а далї, цїлком логічно, протистає їй. Вони й справдї несумісні, а врештї й непримиренні: етнїчна культура (Звичай) не дозволяє того, що породжує й насаджує цивілїзацїя; цивілїзацїя, набравши силу, усуває з дороги те, що їй суперечить або заважає.
Чи можна їх помирити? Може й можна, але таких прецедентів немає.
То що, треба вибирати? Треба. Але вибирати може тільки вільна людина. Раб завжди вибирає рабство, тобто насправдї не вибирає. Його вибирають – хазяї, обставини, покупцї. Ми – раби цивілїзацїї. Ми давно купилися на комфорт і неробство, на хлїб і видовища. Споживацьке суспільство. І це не тільки наша трагедїя: нїде на планетї нїхто цю біду ще не зумів відвести.
Україна має велику перевагу перед іншими народами: наш Звичай – єдина дорога до здорового природного способу життя – найпотужнїший, найбагатший серед етнїчних культур, бо витворювався на Найкращій Землї протягом тисяч років. І цей Звичай не тільки не вмер – він і не може вмерти, бо нїчого розумнїшого, доцїльнїшого й живучішого на світї не існує. Його смерть означала б смерть усього живого на Землї. Його забуття – явище тимчасове: якесь столїття-друге в порівняннї з сїмома тисячами років – лише мить в історії, невеличке повчання зарозумілому людству.
А все ж таки, як вибратися з сьогоднїшнього забуття, з технологічного божевілля й моральної деградацїї? Логічні, правові та фізичні засоби не дїють. Залишаються метафізичні. І тут своє слово має сказати ВІРА.
2006 р., Київ