Diana Makarova · ШО КАПЕЦЬ
May. 29th, 2025 08:43 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanА поясніть мені одну незрозумілу річ. Ви умні, ви поясните, я впевнена.
... бігла я якось інтернетом. І наткнулась на розмову. Говорили про обстріли, про шахеди. Говорили люди з тилових міст, обстрілюваних нині ледь не щоночі.
- Та що там страшного? Давно вже мали всі адаптуватись. От я адаптувалась.
- Та й мені не страшно. Тільки адреналін. А так нічого там страшного.
- Що вони говорять про стрес? Давно вже звикли до цих стресів. Ой, кому там страшно, ах-ха-ха...
Я така спинилась.
Замислилась.
Почала згадувати.
Згадала від першого граду до останніх сцикотних моментів, коли літак йшов, здавалось, просто в лобове. І коли кульгала до сховку, бо бігти не могла. Смерч тоді був. Не дуже далеко, скажімо.
Згадала всі калібри, які пам'ятала, що чула поруч а чи не дуже поруч - а ще більше не згадала. Здавалось би, давно мала адаптуватись. А страшно що капець.
Тут, в селі, наче й спокійно, непорівнянно ж, як спали на фронті під обстрілами, а пацани брехали:
- Та то наші виходи. Спіть.
А ми такі - ага, ага, кому ви ото брешете.
А от коли балалайки летять над хатою в спокійному тиловому селі - ну, братці, страшно ж, що капець. Та навіть коли лунають наші виходи - спочатку шо капець, а потім розумієш - а, то наші виходи. Ну, ладно.
Думаю, та що ж таке. Чому мені страшно, а всім цим людям, що слухають все це в Києві, Харкові - не страшно?
Дай, думаю, звірю страхи об наших. Спитаю.
А тут і питати не треба. Приїхали з-за Дунаю хлопці сильно задумані. Насипали їдла, люблю, коли в нас самообслуговування. І самі кажуть:
- Коли в нашу дівчинку поцілили, це було страшно шо капець. Бо в ній БК повно. Драпали, куди бачили, хоч і поранені були, та пофіг. Бо це ж страшно шо капець.
Ага, думаю, цим страшно. Тоді норм. Згадала, як вони миттєво пірнають в броніки і рибкою, рибкою у сховок. Правильно роблять. І блідуваті такі були. Казали:
- Ух. Страшно шо капець.
Ну, ми поруч тоді сиділи в сховку. То блідуватість запам'ятала. Самій було страшно шо капець.
Давай тоді згадувати інших.
Стоїмо ми з двома командирами. Тут йдуть бабахи десь в лісі. Один каже:
- То КАБи. Та не смикайтесь, то ще далеко. Але КАБи це страшно що капець.
Другий відповідає:
- Да, КАБи це капець. Але ще страшніше, коли вертоліт. Я драпав від вертоліта так, що пофіг було і на машину, і на все. Найбільший капець це коли вертоліт. Страшно, сцуко.
А командири ці пройшли всю війну. Свою порцію капеця вони ще в 2014-22 піймали.
Потім ще згадую. Каже красунчик, теж воює з 2014:
- Та нас коли гради накрили, це страшно. Шо капець страшно.
Замислилась я далі. Що ж таке? Чому нам страшно і не припиняє бути страшно вже дванадцятий рік? Чому страшно нашим фронтовим друзям, і страшно вже теж дванадцятий рік?
А людям, які слухають вибухи в Києві й Харкові - не страшно.
Але ж ці вибухи стаються дуже поруч.
Але їм не страшно.
Ну, хіба трішечки адреналін. А так не страшно.
Мабуть, і ми, і наші пацани й дівчата на фронті якісь слабодухі.
Мабуть, так воно і є.
Мабуть, цей допис був мій жарт. Але нерозуміння зависло все ж в повітрі. Чому так? Чому людям фронту страшно, а людям під обстрілами в тилу зовсім ні...
А можливо, це якраз тому що нас ще в 2014 році вчили казати, чесно і відкрито:
- Так, мені страшно.
А ще нас вчили боятись. Правильно боятись.
прим.
Ну, ви самі розумієте, що наші фронтові не казали слово капець. Зовсім інше слово казали. Але я дєвушка прілічна, повторювати не буду.
===
Oleksa Nehrebeckyj
Люди на фронтї збагнули, що вони в життї, в реалї. А в Києві та інших містах/селах людям здається, що все дїється в телевізорі чи в кантюпері, а вони собі глядачі, їх не стосується.
---
Diana Makarova
Oleksa Nehrebeckyj так воно ж над вухами, воно ж гахає іноді так, що шибки вилітають. Який же тут телевізор?
---
Oleksa Nehrebeckyj
Diana Makarova А це ще у Другу світову було відзначено, що міські солдати, особливо молоді медсестрички, перший налїт «Юнкерсів» сприймали як кіно. А потім якось миналося.
---
Olha Uvarova
Diana Makarova це ж про індивідуальне сприйняття. Не буде всім однаково. Хтось себе і світ сприймає як кіно, а хтось в світі є живою істотою, що має крихке життя
---
Nataly Parubocha
Diana Makarova Звикли, що багато чого збивають. А як впаде саме на них - що ж, трагічна лотерея. Ще залежить від регулярності прильотів у їхніх районах та від, наприклад, поверху: якщо літає часто, а поверх 25й - то й справді ---
Віктор Махно
Oleksa Nehrebeckyj саме так, людям по яким поруч не прилітало не страшно, бо вони не усвідомлюють реальності, бо те що ти бачиш, а сам не пережив, не повністю розумієш. Ще прикладом такого є відношення до військових, люди з окупованих раніше територій, суттєво більше люблять своїх солдатів.
===
Елена Правда
Мені завжди страшно. А діти заперечують страх. Вони воліють не чути а ні вибухів, а ні тривог коли вдома. Вночі я мітаюсь по квартирі, а діти сплять. Вони інакше не можуть 😔 їх психіка заперечує зтирає небезпеку. Насправді всім до усрачкі страшно, але ти маєш зусередитись на НМТ, роботі, коханні тощо і психіка цей страх ховає та переводить в фоновий. Це випливає в психосоматику: лізе та сивіє волосся, висипання аутоімунні на шкірі, гормональний пздц, виразка, панкреатит тощо. Стандартний набор хвороб силових структур, які часто знаходяться в небезпеці.
Забула, додаю - невралгії, бо страх вилазить боком та мігрені. І, вишенька на торті - рак
... бігла я якось інтернетом. І наткнулась на розмову. Говорили про обстріли, про шахеди. Говорили люди з тилових міст, обстрілюваних нині ледь не щоночі.
- Та що там страшного? Давно вже мали всі адаптуватись. От я адаптувалась.
- Та й мені не страшно. Тільки адреналін. А так нічого там страшного.
- Що вони говорять про стрес? Давно вже звикли до цих стресів. Ой, кому там страшно, ах-ха-ха...
Я така спинилась.
Замислилась.
Почала згадувати.
Згадала від першого граду до останніх сцикотних моментів, коли літак йшов, здавалось, просто в лобове. І коли кульгала до сховку, бо бігти не могла. Смерч тоді був. Не дуже далеко, скажімо.
Згадала всі калібри, які пам'ятала, що чула поруч а чи не дуже поруч - а ще більше не згадала. Здавалось би, давно мала адаптуватись. А страшно що капець.
Тут, в селі, наче й спокійно, непорівнянно ж, як спали на фронті під обстрілами, а пацани брехали:
- Та то наші виходи. Спіть.
А ми такі - ага, ага, кому ви ото брешете.
А от коли балалайки летять над хатою в спокійному тиловому селі - ну, братці, страшно ж, що капець. Та навіть коли лунають наші виходи - спочатку шо капець, а потім розумієш - а, то наші виходи. Ну, ладно.
Думаю, та що ж таке. Чому мені страшно, а всім цим людям, що слухають все це в Києві, Харкові - не страшно?
Дай, думаю, звірю страхи об наших. Спитаю.
А тут і питати не треба. Приїхали з-за Дунаю хлопці сильно задумані. Насипали їдла, люблю, коли в нас самообслуговування. І самі кажуть:
- Коли в нашу дівчинку поцілили, це було страшно шо капець. Бо в ній БК повно. Драпали, куди бачили, хоч і поранені були, та пофіг. Бо це ж страшно шо капець.
Ага, думаю, цим страшно. Тоді норм. Згадала, як вони миттєво пірнають в броніки і рибкою, рибкою у сховок. Правильно роблять. І блідуваті такі були. Казали:
- Ух. Страшно шо капець.
Ну, ми поруч тоді сиділи в сховку. То блідуватість запам'ятала. Самій було страшно шо капець.
Давай тоді згадувати інших.
Стоїмо ми з двома командирами. Тут йдуть бабахи десь в лісі. Один каже:
- То КАБи. Та не смикайтесь, то ще далеко. Але КАБи це страшно що капець.
Другий відповідає:
- Да, КАБи це капець. Але ще страшніше, коли вертоліт. Я драпав від вертоліта так, що пофіг було і на машину, і на все. Найбільший капець це коли вертоліт. Страшно, сцуко.
А командири ці пройшли всю війну. Свою порцію капеця вони ще в 2014-22 піймали.
Потім ще згадую. Каже красунчик, теж воює з 2014:
- Та нас коли гради накрили, це страшно. Шо капець страшно.
Замислилась я далі. Що ж таке? Чому нам страшно і не припиняє бути страшно вже дванадцятий рік? Чому страшно нашим фронтовим друзям, і страшно вже теж дванадцятий рік?
А людям, які слухають вибухи в Києві й Харкові - не страшно.
Але ж ці вибухи стаються дуже поруч.
Але їм не страшно.
Ну, хіба трішечки адреналін. А так не страшно.
Мабуть, і ми, і наші пацани й дівчата на фронті якісь слабодухі.
Мабуть, так воно і є.
Мабуть, цей допис був мій жарт. Але нерозуміння зависло все ж в повітрі. Чому так? Чому людям фронту страшно, а людям під обстрілами в тилу зовсім ні...
А можливо, це якраз тому що нас ще в 2014 році вчили казати, чесно і відкрито:
- Так, мені страшно.
А ще нас вчили боятись. Правильно боятись.
прим.
Ну, ви самі розумієте, що наші фронтові не казали слово капець. Зовсім інше слово казали. Але я дєвушка прілічна, повторювати не буду.
===
Oleksa Nehrebeckyj
Люди на фронтї збагнули, що вони в життї, в реалї. А в Києві та інших містах/селах людям здається, що все дїється в телевізорі чи в кантюпері, а вони собі глядачі, їх не стосується.
---
Diana Makarova
Oleksa Nehrebeckyj так воно ж над вухами, воно ж гахає іноді так, що шибки вилітають. Який же тут телевізор?
---
Oleksa Nehrebeckyj
Diana Makarova А це ще у Другу світову було відзначено, що міські солдати, особливо молоді медсестрички, перший налїт «Юнкерсів» сприймали як кіно. А потім якось миналося.
---
Olha Uvarova
Diana Makarova це ж про індивідуальне сприйняття. Не буде всім однаково. Хтось себе і світ сприймає як кіно, а хтось в світі є живою істотою, що має крихке життя
---
Nataly Parubocha
Diana Makarova Звикли, що багато чого збивають. А як впаде саме на них - що ж, трагічна лотерея. Ще залежить від регулярності прильотів у їхніх районах та від, наприклад, поверху: якщо літає часто, а поверх 25й - то й справді ---
Віктор Махно
Oleksa Nehrebeckyj саме так, людям по яким поруч не прилітало не страшно, бо вони не усвідомлюють реальності, бо те що ти бачиш, а сам не пережив, не повністю розумієш. Ще прикладом такого є відношення до військових, люди з окупованих раніше територій, суттєво більше люблять своїх солдатів.
===
Елена Правда
Мені завжди страшно. А діти заперечують страх. Вони воліють не чути а ні вибухів, а ні тривог коли вдома. Вночі я мітаюсь по квартирі, а діти сплять. Вони інакше не можуть 😔 їх психіка заперечує зтирає небезпеку. Насправді всім до усрачкі страшно, але ти маєш зусередитись на НМТ, роботі, коханні тощо і психіка цей страх ховає та переводить в фоновий. Це випливає в психосоматику: лізе та сивіє волосся, висипання аутоімунні на шкірі, гормональний пздц, виразка, панкреатит тощо. Стандартний набор хвороб силових структур, які часто знаходяться в небезпеці.
Забула, додаю - невралгії, бо страх вилазить боком та мігрені. І, вишенька на торті - рак