![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanБорис Беспалий
Новий мандат – велика сила, а оновлений – подвійна: до запасу очікувань і часу додайте досвід і напрацювання. Тож Кучма-1999 то було круто. Бика за роги ухопив хутко: розвернув вектор внутрішньої політики до патріотичних ринкових сил, обережно повертав зовнішню: зондував святая святих – диверсифікацію поставок нафти і газу, зокрема норвезького. Тут Кремль обломив, може тоді й почав операцію «Плівки майора».
Новий Уряд мав би спиратись на парламентську більшість. Вона прокльовувалась — В. Ющенка обрали прем’єром аж 269 голосів! Але ситуаційно: під кожне знакове голосування треба збирати більшість знову: багата Україна, але так надовго не настачишся. Дехто ще й комизився, ціну набивав. Та й імідж президента-прохача не найкращий. З іншого боку, коцюбитися ситуаційно вигідно, але недалекоглядно, кому потрібні «прошені»? Їх і міняють на вічно лояльних.
Був у Кучми мотив і особистий: нова більшість — значить нове керівництво, а з тодішнім (Голова О. Ткаченко, Перший заступник А. Мартинюк) президент був у контрах і службово й особисто.
Була цукерка: у більшості вигідно, та й посадовий перерозподіл назрівав. Так, принциповий опозиціонер І. Білас, після переходу у більшість, очолив комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, для чого комітет Ю. Кармазіна по живому розрізали.
Був і батіг: загроза розпуску, а щоб її підкріпити Банкова започаткувала референдум «за народною ініціативою» зі скороченням чисельності депутатів, правом президента їх довільно розпускати тощо. Цей бумеранг Кучмі ще відгукнеться.
За результатами парламентських виборів-1998 більшість утворилась (див. Нарис 95), та новий мандат – нова сила, у президента — свіжий, у депутатів – підтоптаний. А ще протиборство П. Симоненка, О. Мороза, Н. Вітренко, О. Ткаченка довкола президентства, розкол «Громади». Частина ліваків косила у бік Президента, часом колективно: «Батьківщина» Ю. Тимошенко на виборах-1999, а група СелПу, на чолі з С. Довганем, із блоку «За правду, за народ, за Україну!» - невдовзі.
Перебіжчики – бонус, а основа нової більшості – неліва опозиція (див. Нарис 96): НРУ (обидві частини), ПЗУ, НДП, СДПУ(о) і, утворені вже в парламенті, фракція ПРП та депутатські бізнес-групи: штиків у переможця президентських перегонів вистачало, хто б і сумнівався. Словом, який Кучма, така й куча: невідповідність нової більшості парламентським виборам-1998, але відповідність її виборам президентським.
Кадровий склад більшості визначився, кандидати у вожді теж, справа за технологією. За нормальних умов без проблем: переобирається керівництво парламенту, перепризначується керівництво апарату, оформлюється нова більшість. Та не з нашим щастям.
Президент квапив, налякані депутати поспішали: замість тривкої регламентної процедури зміни спікера (ініціація не менш як 150-депутатами, кількатижневий розгляд, аж потім голосування) новоявлена більшість не заморочувалась: вимагала негайного голосування: чого морочить? Справа ясна: голоси за відставку є і зростають.
З іншого боку, й сумлянний Голова міг би не тягнути, а поставити вотум власної довіри/недовіри. Збурився, пішов на принцип. Збурились і опоненти: зірвали засідання, і О. Ємець у мегафон вимагав негайного переобрання, а для початку — зміни головуючого. Що не конституційно: згідно ч.2 ст. 88 Конституції: «Голова Верховної Ради України: 1) веде засідання Верховної Ради України;».
Потовклися день-два, справа ані руш, тож вирішили відкочувати в Український Дім, мали й свіжий прецедент: Л. Кучма склав присягу на другий термін на парламентському засіданні в Палаці «Україна». Розгорнулась дискусія, юридично змістовна, однак схоластична: депутати до приміщення на Грушевського, 5 не прив’язані. Рухівець Д. Чобіт, депутат трьох перших скликань, узагальнив недоречності у брошурі «Оксамитовий переворот», отримав насолоду і … вибув з топ-політики.
Якщо ініціатором-куратором був Президент Л. Кучма, то в парламенті ним був Заступник голови ВРУ В. Медведчук. Готував ретельно: від вибору приміщення й учасників до проектів рішень. Апарат Верховної Ради стояв на розрив: зобов’язаний був консультувати як О. Ткаченка з О. Морозом, так і В. Медведчука з братією.
Щодо змістовної частини, скільки пам’ятаю, ключовими були О. Задорожній і, особливо, О. Лавринович. Саме останній запропонував скасувати свято Жовтневої революції 7 та 8 листопада. Символічно, що останню комуно-соціалістичну більшість у Верховній Раді України поховали 21 січня 2000-го, у 76 роковину смерті їхнього Леніна. До засідання в Український Дім треба було проходити живим коридором, самодіяльним – трохи розрізняю щире зібрання від зігнаної чи купленої масовки.
Засідання пройшло по діловому (ознака якісної організації), головні рішення — зміна парламентського керівництва: спікера О. Ткаченка на І. Плюща (вдруге і теж не від початку каденції), першого заступника А. Мартинюка на В. Медведчука, а на Медведчукове місце — харківського мажоритарника, професора-юриста С. Гавриша. Вперше в парламентському керівництві не було опозиціонерів. А як апетит приходить з їжею, то при зміні керівництва комітетів також вичистили опозицію.
Трапився й курйоз – конфуз. Комуністи тримались: вихід з фракції був сенсацією, та молодий мажоритарник з Одещини А. Звонарж надумав. І не просто вийти, а принципово: склавши мандат висуванця партії. Та з заявою не спішив: шанс вилетіти був зависоким. Натомість в Українському Домі не ризикував: антикомуністична більшість не могла позбавити мандату втікача із КПУ. Так і сталось, а кажуть ніби не можна і ягнят уберегти, і вовка нагодувати.
-
Новий мандат – велика сила, а оновлений – подвійна: до запасу очікувань і часу додайте досвід і напрацювання. Тож Кучма-1999 то було круто. Бика за роги ухопив хутко: розвернув вектор внутрішньої політики до патріотичних ринкових сил, обережно повертав зовнішню: зондував святая святих – диверсифікацію поставок нафти і газу, зокрема норвезького. Тут Кремль обломив, може тоді й почав операцію «Плівки майора».
Новий Уряд мав би спиратись на парламентську більшість. Вона прокльовувалась — В. Ющенка обрали прем’єром аж 269 голосів! Але ситуаційно: під кожне знакове голосування треба збирати більшість знову: багата Україна, але так надовго не настачишся. Дехто ще й комизився, ціну набивав. Та й імідж президента-прохача не найкращий. З іншого боку, коцюбитися ситуаційно вигідно, але недалекоглядно, кому потрібні «прошені»? Їх і міняють на вічно лояльних.
Був у Кучми мотив і особистий: нова більшість — значить нове керівництво, а з тодішнім (Голова О. Ткаченко, Перший заступник А. Мартинюк) президент був у контрах і службово й особисто.
Була цукерка: у більшості вигідно, та й посадовий перерозподіл назрівав. Так, принциповий опозиціонер І. Білас, після переходу у більшість, очолив комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, для чого комітет Ю. Кармазіна по живому розрізали.
Був і батіг: загроза розпуску, а щоб її підкріпити Банкова започаткувала референдум «за народною ініціативою» зі скороченням чисельності депутатів, правом президента їх довільно розпускати тощо. Цей бумеранг Кучмі ще відгукнеться.
За результатами парламентських виборів-1998 більшість утворилась (див. Нарис 95), та новий мандат – нова сила, у президента — свіжий, у депутатів – підтоптаний. А ще протиборство П. Симоненка, О. Мороза, Н. Вітренко, О. Ткаченка довкола президентства, розкол «Громади». Частина ліваків косила у бік Президента, часом колективно: «Батьківщина» Ю. Тимошенко на виборах-1999, а група СелПу, на чолі з С. Довганем, із блоку «За правду, за народ, за Україну!» - невдовзі.
Перебіжчики – бонус, а основа нової більшості – неліва опозиція (див. Нарис 96): НРУ (обидві частини), ПЗУ, НДП, СДПУ(о) і, утворені вже в парламенті, фракція ПРП та депутатські бізнес-групи: штиків у переможця президентських перегонів вистачало, хто б і сумнівався. Словом, який Кучма, така й куча: невідповідність нової більшості парламентським виборам-1998, але відповідність її виборам президентським.
Кадровий склад більшості визначився, кандидати у вожді теж, справа за технологією. За нормальних умов без проблем: переобирається керівництво парламенту, перепризначується керівництво апарату, оформлюється нова більшість. Та не з нашим щастям.
Президент квапив, налякані депутати поспішали: замість тривкої регламентної процедури зміни спікера (ініціація не менш як 150-депутатами, кількатижневий розгляд, аж потім голосування) новоявлена більшість не заморочувалась: вимагала негайного голосування: чого морочить? Справа ясна: голоси за відставку є і зростають.
З іншого боку, й сумлянний Голова міг би не тягнути, а поставити вотум власної довіри/недовіри. Збурився, пішов на принцип. Збурились і опоненти: зірвали засідання, і О. Ємець у мегафон вимагав негайного переобрання, а для початку — зміни головуючого. Що не конституційно: згідно ч.2 ст. 88 Конституції: «Голова Верховної Ради України: 1) веде засідання Верховної Ради України;».
Потовклися день-два, справа ані руш, тож вирішили відкочувати в Український Дім, мали й свіжий прецедент: Л. Кучма склав присягу на другий термін на парламентському засіданні в Палаці «Україна». Розгорнулась дискусія, юридично змістовна, однак схоластична: депутати до приміщення на Грушевського, 5 не прив’язані. Рухівець Д. Чобіт, депутат трьох перших скликань, узагальнив недоречності у брошурі «Оксамитовий переворот», отримав насолоду і … вибув з топ-політики.
Якщо ініціатором-куратором був Президент Л. Кучма, то в парламенті ним був Заступник голови ВРУ В. Медведчук. Готував ретельно: від вибору приміщення й учасників до проектів рішень. Апарат Верховної Ради стояв на розрив: зобов’язаний був консультувати як О. Ткаченка з О. Морозом, так і В. Медведчука з братією.
Щодо змістовної частини, скільки пам’ятаю, ключовими були О. Задорожній і, особливо, О. Лавринович. Саме останній запропонував скасувати свято Жовтневої революції 7 та 8 листопада. Символічно, що останню комуно-соціалістичну більшість у Верховній Раді України поховали 21 січня 2000-го, у 76 роковину смерті їхнього Леніна. До засідання в Український Дім треба було проходити живим коридором, самодіяльним – трохи розрізняю щире зібрання від зігнаної чи купленої масовки.
Засідання пройшло по діловому (ознака якісної організації), головні рішення — зміна парламентського керівництва: спікера О. Ткаченка на І. Плюща (вдруге і теж не від початку каденції), першого заступника А. Мартинюка на В. Медведчука, а на Медведчукове місце — харківського мажоритарника, професора-юриста С. Гавриша. Вперше в парламентському керівництві не було опозиціонерів. А як апетит приходить з їжею, то при зміні керівництва комітетів також вичистили опозицію.
Трапився й курйоз – конфуз. Комуністи тримались: вихід з фракції був сенсацією, та молодий мажоритарник з Одещини А. Звонарж надумав. І не просто вийти, а принципово: склавши мандат висуванця партії. Та з заявою не спішив: шанс вилетіти був зависоким. Натомість в Українському Домі не ризикував: антикомуністична більшість не могла позбавити мандату втікача із КПУ. Так і сталось, а кажуть ніби не можна і ягнят уберегти, і вовка нагодувати.
-